Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

24

На Ферфексі досі були та сама біла сорочка й сірі штани, проте в усьому іншому старий помітно змінився. Замість піджака на ньому була кольчуга з дрібних залізних ланок, яка щільно облягала йому груди й спадала вниз блискучим каскадом. Рукою в залізній рукавиці він спирався, як і раніше, на ціпок із бульдожачою головою — тільки тепер бамбульку було припасовано не до дерев’яної палиці, а до тонкого, довгого клинка рапіри. Проте найхимернішим з усього його вбрання був шолом на голові: залізна шапочка на маківці з захисним обручем, що захищав його карк, і випуклими шкіряними окулярами під заборолом. За лінзами окулярів не було видно очей. У цілому пан Ферфекс скидався на якусь демонічну жабу, водночас моторошну й кумедну.

Він підняв ліхтар над клубами диму, що пробирався крізь стіну. А потім вишкірив свої срібні коронки.

— Ви чудовий партнер, пане Локвуде! Я щиро захоплений вами. Ви дедалі більше вражаєте мене! Шкода, що ми не зустрілись за інших обставин. Я міг би запропонувати вам постійну роботу.

Не знаю, як Локвудові це вдавалось, однак, незважаючи на цівку револьвера, наділену йому в груди, на подерте пальто, криваві рани, плями магнію, солі, плазми й попелу на одязі, на клапті павутиння у волоссі й подряпини на руках і обличчі, він досі мав пристойний і незворушний вигляд.

— Ви дуже ласкаві, — відповів він. — То, може, познайомите нас із своїм другом? — Він поглянув на чоловіка з револьвером. — Ми його ще не знаємо.

Чолов’яга з револьвером був не такий довготелесий, як Ферфекс, але нівроку кремезний і широкоплечий. Його обличчя — як я помітила — було молоде й чисто виголене. На ньому також були «жаб’ячий» шолом і кольчуга, а за поясом — рапіра.

Ферфекс сухо реготнув:

— Це Персі Гріб, мій шофер і особистий помічник. Раніше працював в агенції «Гомблтон», аж поки їх поглинула компанія «Фіттес». Дуже здібний молодик і чудовий фехтувальник. До речі, насправді ви вже знайомі. Якось уночі Персі ненадовго завітав до вас.

— Еге ж, — погодився Локвуд. — Той самий грабіжник у масці... До речі, як ваша рана? Зі шлунком усе гаразд?

— Дурниці, — відповів Гріб.

— Невеличка подряпина — на додачу до всієї шкоди, якої ви нам завдали, пане Локвуде. Погляньте на цю стіну! — Ферфекс показав на купу каміння й пробиту діру, з якої струменів магнієвий дим. — Я справді вражений! Я ж вимагав: ніякого вогню в моєму будинку!

— Пробачте, — мовив Локвуд. — З іншого боку, ми виявили й знищили Джерело. Ви повинні заплатити нам за це відразу після того, як буде відчинено банк.

Старий знову реготнув:

— Мені до вподоби ваш оптимізм, пане Локвуде. Та ще більше мене вражає ваша живучість. Я справді гадав, що Жах Червоної Кімнати вже вбив вас. Я бачив, як ви зайшли туди, потім замкнув двері... А ви, як шашелі, прогризли собі вихід у зовсім іншій частині замку! Справді дивовижно. Зрозуміло, що ви знайшли дорогу з Кімнати, — хоч це вельми непросто, — але відшукати Джерело... До речі, хто там був? Червоний Герцог? Це моє улюблене припущення.

— Ні. Ченці. Ми знайшли колодязь із їхніми рештками.

— Справді? Колодязь? Просто в замку? — Окуляри старого блиснули в світлі ліхтарика, голос став більш замисленим. — Як цікаво... Ви мусите негайно все мені показати.

Збоку від мене сердито засовався Джордж:

— Навіщо ти розповів про цей колодязь, Локвуде?

Локвуд усміхнувся:

— Нічого. Пан Ферфекс — людина ділова. Насамперед він хоче про все розпитати нас... Правда, пане Ферфексе?

З-під шолома не пролунало ні слова. Ферфексів помічник стояв нерухомо, націляючись револьвером комусь із нас у живіт.

— Так, — нарешті відповів твердий, рішучий голос старого. — І ми це зможемо зробити в зручнішому місці. Я втомився й хочу посидіти. Ґрібе, проведи наших друзів до бібліотеки. Якщо хлопці пручатимуться, застрелиш дівча.

Локвуд сказав щось у відповідь, проте я його не розчула. Попри увесь свій страх, я аж кипіла гнівом. Ферфекс вважає, ніби я — найслабша ланка в команді! Мені погрожували, щоб змусити інших до послуху!.. Проте я з байдужим обличчям промовчала — і ми вирушили повз старого нагору.

* * *

У бібліотеці було увімкнено електричне світло. Після стількох годин темряви воно здалося нам надзвичайно яскравим: ми спотикались об стільці, бо затуляли собі обличчя долонями. Гріб порухом руки запросив нас сісти, а сам став біля книжкових полиць, згорнувши на грудях руки. Револьвер спочивав на його міцному біцепсі. Ми чекали.

Аж ось по підлозі повільно застукотів ціпок і увійшов Ферфекс. Під блискучим обручем шолома було добре видно його великий гачкуватий ніс, що робив старого схожим на хижого птаха. Він без вагань сів у шкіряне крісло біля стіни з фотографіями — і, полегшено зітхнувши, поринув у м’яке сидіння. Краї його кольчуги тихо брязнули.

— Нарешті — промовив він. — Нарешті ми вибралися з цього клятого підвалу. Ми просиділи там кілька годин після вибуху. Гаразд, Ґрібе, можеш скинути з себе це залізо. Тут привиди нам не страшні.

Ферфекс нахилив голову, зняв шолом, а потім — окуляри, які залишили довкола його очей червоні сліди. Самі ж чорні очі стривожено свердлили нас поглядом, а зморшки ще більше поорали обличчя.

Здавалося, що з фотографії на Ферфекса дивилася його власна безжурна юність: ось він — актор, молодий і гарний, у камзолі, вузьких штанях і з сережками у вухах, замислено оглядає гіпсовий череп. А під фотографією тепер сидів він сам — згорблений і зморений, стомлено кашляючи в своєму кріслі. Дивно було спостерігати, як літа змінили його, як швидко вони змарнували його силу й висотали життєві соки!

Гріб також скинув шолом. У нього виявилась малесенька голова — замала для такого кремезного тіла, — й через те він скидався на дерев’яну скраклю. Його волосся було коротко, по-військовому, підстрижене, а вуста — тонкі й жорстокі.

Ферфекс поклав окуляри й шолом на стос книжок, які Локвуд переглядав кілька годин тому, й задоволено оглянув кімнату.

— Я люблю цю бібліотеку, — почав він. — Це — мій кордон. Кордон між світом живих і мертвих. Ми часто випробовуємо тут найновіші