Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

хоче.

А тоді чую, як грюкають двері.

Скидаю голову. Озираюся. Раптом я опиняюся в цій крихітній

кімнаті сама-самісінька. Енді пішов і захряснув за собою двері.

— Енді? — кличу я.

У два кроки опиняюся на іншому кінці кімнати, смикаю за ручку. Не

піддається. Тисну дужче, навалююся на двері всією вагою, але користі

з того нема. Ручка не піддається ані на міліметр.

Двері замкнено.

— Енді? — знову кличу я. Жодної відповіді. — Енді!

Що, з біса, тут відбувається?

Мабуть, він спустився донизу щось узяти, а двері просто затріснуло

протягом. Але це жодним чином не пояснює, чому тут немає паперів, якщо він сказав, що ми сюди прийшли саме розбирати документи.

Грюкаю у двері затиснутим п’ястуком.

— Енді?

Жодної відповіді.

Притискаюся вухом до дверей. Чую кроки, але вони не

наближаються. Навпаки, віддаляються, поступово затихають на

сходах.

Либонь, він мене не чує. Це єдине пояснення. Обмацую кишені, але

телефон залишився в спальні. Зателефонувати йому я не зможу.

От дідько.

Дивлюся на вікно. На оте крихітне віконечко в кутку кімнати.

Підходжу до нього, визираю звідти назовні. Тільки зараз я

усвідомлюю, що вікно виходить на заднє подвір’я. Отже, привернути

чиюсь увагу не вийде. Я тут застрягла аж до повернення Енді.

Від клаустрофобії я не потерпаю, але ця кімната справді дуже

маленька, з низькою стелею, яка нависає понад ліжком. Думка про те, що я тут під замком, починає мене лякати. Так, Енді невдовзі

повернеться, але мені не подобається цей замкнений простір. Дихання

моє пришвидшується. Пучки пальців починає поколювати.

Треба прочинити вікно.

Натискаю на нього, намагаючись підняти раму, проте вікно не

піддається. Ані на міліметр. Може, це європейська рама, яка має

прочинятися, а не підніматися?.. Але ні. Та що, з біса, із цим клятим

вікном? Глибоко вдихаю, намагаючись заспокоїтися. Придивляюся до

вікна…

Раму пофарбовано так, що вона застрягла намертво.

Щойно Енді повернеться, отримає від мене добрячу прочуханку. Я

вважаю себе доволі стриманою, але мені не подобається сидіти під

замком у цій кімнаті. Треба щось вирішити із цим замком на дверях, щоб пересвідчитися, що такого більше не станеться, що він не

замкнеться більше сам по собі. Ну, тобто, а якби ми обоє були зараз

тут? Оце була б халепа!

Знову заходжуся грюкати у двері.

— Енді! — гукаю я щосили. — Енді, агов!

За чверть години голос мій уже геть захриплий від крику. Чому він не

повертається? Навіть якщо мене не чує, то міг би збагнути, що я досі

на горищі. Що, на його думку, я маю тут робити? Я ж бо навіть не

знаю, які папери йому потрібні.

А може… Може, він спускався сходами, перечепився за щось, скотився сторчголов донизу й тепер лежить непритомний у калюжі

крові? Тому що це — єдине логічне пояснення.

За пів години я вже починаю потроху нетямитися. Горло болить, п’ястуки почервоніли від того, як я гатила ними у двері. Мені кортить

розридатися. Де Енді? Що тут відбувається?

Коли я відчуваю, що от-от збожеволію, з-за дверей раптом лунає

голос.

— Ніно?

— Енді! — вигукую я. — Хвалити бога! Двері затріснулися! Ти що, не чув, як я кричала?

Довга пауза.

— Чув.

Я навіть не знаю, що годиться на це сказати. Якщо він справді чув

мої крики, то чому не прийшов і не випустив мене? Але зараз я цього

не з’ясовуватиму. Просто хочу звідси вийти.

— Відчини двері, будь ласка.

І знову довга пауза.

— Ні. Ще рано.

Що?!

— Я не розумію, — кажу різко. — Чому ти мене не випускаєш? Ти

що, ключ загубив?

— Ні.

— То випусти мене!

— Я ж сказав, ще рано.

Я здригаюся від того, як різко звучать ці останні два слова. Я не

розумію. Що тут відбувається? Чому він не випускає мене з горища?

Дивлюся на двері, які розділяють нас. Знову тисну на ручку, сподіваючись, що це якийсь жарт. Але двері замкнено.

— Енді, ти повинен мене звідси випустити.

— Не вказуй мені, що я повинен робити у моєму власному будинку.

— У голосі його звучить якась нова, незнайома нотка. — Маєш

засвоїти урок, перш ніж вийдеш звідси.

Остудне, млосне відчуття сиротами лоскоче спину. Поки ми з Енді

були заручені, він здавався просто ідеальним. Милий, романтичний, вродливий, заможний, лагідний до Сесілії… А я все шукала в ньому

якийсь жахливий недолік.

От, знайшла нарешті.

— Енді, — кажу я. — Будь ласка, випусти мене звідси. Я не знаю, чим ти засмучений, але