Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

зважити на те, що вона, здається, не дуже мною цікавиться. Ну, за

винятком уже згаданої так званої відсутності в мене материнських

навичок. Якщо це єдиний недолік Енді, то мені, можна вважати, пощастило.

Отже, я з ним одружилася.

І навіть нині, три місяці по тому, я ще не повністю спустилася з

небес на землю. Я досі не можу повірити, що мій фінансовий статус

зараз дає мені змогу залишатися вдома з моєю донечкою. Мені справді

кортить згодом повернутися до магістратури, але наразі я просто

всотую в себе кожну хвилину, проведену з родиною. Із Сісі й Енді. Як

жінці взагалі може поталанити аж такою мірою?

А на знак подяки я намагаюся бути ідеальною дружиною. У той

вільний час, якого в мене так небагато, я вчащаю до спортзали, щоб

завжди бути в ідеальній формі. Я купила собі вдяганки абсолютно

непрактичного білого кольору, тому що Енді подобається те, який

вигляд я маю в білому. Я почала вивчати кулінарні сайти з рецептами в

інтернеті й намагаюсь якомога частіше готувати для чоловіка. Я хочу

бути гідною того неймовірного життя, що він його мені подарував.

І от сьогодні ввечері я цьомкаю гладеньку дитячу щічку Сесілії, дивлюся на неї ще декілька секунд, насолоджуючись звуком її

глибокого спокійного дихання й ароматом дитячої присипки.

Обережно заправляю пасмо м’якенького білявого волоссячка за одне з

майже прозорих вушок. Вона така гарнюня! Я її просто обожнюю, так

би й проковтнула.

Коли виходжу з доньчиної кімнати, Енді чекає мене під дверима. Він

мені усміхається. Темне волосся, укладене волосинка до волосинки, здається таким самим бездоганним, як тоді, під час нашої першої

зустрічі. Я досі не можу добрати, чому він обрав саме мене. Він-бо міг

отримати будь-яку жінку в усьому світі. Чому саме я?

Але, можливо, я просто не маю над цим замислюватися. Можливо, мені просто треба бути щасливою.

— Привіт, — каже він. Заправляє мені за вухо біляве пасмо. — У

тебе вже корені відростають.

— Ой… — зніяковіло торкаюся волосся.

Енді подобаються білявки, тому я стала вчащати до салону, відколи

ми заручилися. Щоразу волосся мені освітлюють до золотавого

відтінку.

— Боже милий, мабуть, я така заклопотана Сісі, що просто проґавила

відвідини перукаря.

Я не можу зрозуміти, що за вираз у нього на обличчі. Він досі

усміхається, але ця усмішка якась дивна. Він же не через те

переймається, що я не сходила вчасно до салону краси? Адже не через

те?

— Послухай-но, — каже він. — Мені потрібна твоя допомога в одній

важливій справі.

Зводжу брову, потішена, що він, схоже, не дуже переймається через

моє волосся.

— Так, звісно. Про що йдеться?

Ендрю зводить очі до стелі.

— У мене там нагорі, у комірці, лежать папери з роботи. Може, допоможеш мені знайти потрібні документи? Мені сьогодні ввечері

треба зробити цей контракт. А потім ми зможемо… — Він змовницьки

шкіриться до мене. — Ти зрозуміла, про що я.

Двічі йому повторювати потреби немає.

Я вже живу в цьому будинку майже чотири місяці, але досі жодного

разу не заходила до комірки на горищі. Якось я піднялася туди, поки

Сісі спала, але двері були замкнені, тож я повернулася. Енді сказав, що

там зберігаються ділові папери. Нічого аж такого цікавого.

Відверто кажучи, мені не подобається сам шлях нагору. Жодних

фобій стосовно горища в мене немає, але сходи, що туди ведуть, усе ж

таки якісь моторошні. Вони темні, дошки щокроку риплять під

ногами. Підіймаючись слідом за Енді, намагаюся триматися ближче до

нього.

Коли ми опиняємося на горішньому сходовому майданчику, Енді

веде мене до маленького коридору. Там, у глибині, замкнені двері. Мій

чоловік витягає зв’язку ключів, вставляє один з них, маленький, до

замкової шпарини. Розчахує двері й смикає за якийсь поворозок, вмикаючи світло.

Кліпаю, поки призвичаюються очі. Роздивляюся. Власне, це не

комірка як така, трохи не те, що я очікувала побачити. Це радше

крихітна кімната з лежанкою в кутку. Тут навіть є маленька шафа й

крихітний холодильник. І єдине маленьке вікно в глибині.

— Ого… — Я чухаю підборіддя. — То це кімната! Я вважала, що це

просто комірка для старого непотребу.

— Я все зберігаю отам, у шафі, — пояснює він, кивнувши на шафу

біля лежанки.

Підходжу до неї. Зазираю досередини. Там немає нічого, за винятком

блакитного відра. Жодних паперів, тим паче в такій кількості, щоб

розбирати їх знадобилося аж