Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Енді, так звали бармена, похитав головою й послав офіціанта повідомити місцевого констебля. Тоді взяв тіло за ноги й витягнув його на вулицю, аби не затуляло прохід відвідувачам.
Трохи пізніше, замовляючи ще порцію риби, я поцікавився в Енді, якої він думки щодо цієї пригоди. Він похмуро посміхнувся:
— Тільки ідіот може полізти до королівського агента, — сказав. — Туди набирають насправді крутих хлопців.
— Той чоловік, який сидів за сусіднім столиком, працює на Рендома?
Він уважно подивився на мене, тоді кивнув:
— Старий Джон працював іще на Оберона. Коли він буває неподалік, завжди їсть у нас.
— Цікаво, цікаво... Яке завдання він тут виконує?
Енді знизав плечима.
— Звідки мені знати? Розплатився він грошима Кашфи, але я знаю, що він не звідти родом.
Розправляючись із другою порцією рибної страви, я обмірковував почуте. Інформація, яку Рендом хотів отримати з Кашфи, наразі була, найімовірніше, на півшляху до його палацу, якщо, звісно, її вдалося роздобути. І майже напевно вона стосується Люка та Джасри. Цікаво, про що ж довідається Рендом і що це йому дасть.
Я ще довгенько просидів у цьому ресторанчикові. Тут стало значно тихіше, навіть попри те, що музики знову взялися за інструменти. Може, ті типи зі самого початку вистежували Джона, а ми з ним обидва помилилися, вважаючи, що вони придивляються до мене? Чи вони просто вирішили піти за першим-ліпшим самотнім відвідувачем? Хід моїх думок показав мені, що знову починаю мислити, як амберит, вбачаючи скрізь інтриги, а я ж лише недавно повернувся...
Тут щось таке у повітрі, вирішив я. Може, то й непогано, що мій розум знову працює таким чином, бо ж я вплутаний у стільки історій, що це може виявитися корисним з погляду самозбереження.
Допивши склянку, я відставив пляшку, хоча в ній іще залишалося вино. Мені спало на думку, що зараз, зважаючи на обставини, не на часі затуманювати свою свідомість. Уставши з-за столу, я почепив на пояс меча.
Коли проходив повз шинквас, Енді кивнув мені.
— Якщо, бува, зустрінете когось з Палацу, — проказав неголосно він, — скажіть їм: я не знав, що таке станеться.
— Ви знаєте тих хлопців?
— Еге ж. Моряки. Їхній корабель став на якорі два чи три дні тому. Вони і раніше шукали тут пригод. Миттю проциндрять платню, а тоді дивляться, де б нашвидку зрубати ще грошей.
— А не припускаєте, що вони можуть бути професійними кілерами?
— Гадаєте, вони напали на Джона, бо знали, хто він такий? Ні. Вони надто часто потрапляли в халепу, бо в них у голові клоччя. Рано чи пізно мали нарватися на когось, хто знає, що робить, і закінчити так, як закінчили. Не думаю, щоби хтось міг найняти їх для якоїсь серйозної справи.
— А, то він і другого вколопікав?
— Ще б пак! Трохи далі, на вулиці. Тобто можете доповісти, що вони просто опинилися не в тому місці не в той час.
Я витріщився на нього, а він мені підморгнув.
— Зізнаюся, що бачив вас разом із Джерардом тут, неподалік, кілька років тому. Я взяв собі за правило ніколи не забувати обличчя, варте того, щоб його запам’ятати.
Я кивнув.
— Дякую. Кухня у вас чудова.
Надворі тим часом стало холодніше. Місяць висів вище, море шуміло голосніше. На вулиці поблизу нікого не було. Ближче до Портової вулиці з одного закладу долинали гучна музика та регіт. Я зазирнув туди, проходячи мимо. На невеличкій естраді втомлена на вигляд жінка робила сама собі щось на кшталт гінекологічного обстеження. Я почув, як десь неподалік дзенькнуло розбите скло. Зі щілини між двома будинками викотився п’яниця, простягаючи до мене руку. Я простував далі. У гавані між щогл зітхав заблукалий вітер, і я усвідомив, що шкодую, бо поруч нема Люка, як у старі добрі часи, коли все ще не ускладнилося. Мені потрібно було поговорити із кимось мого віку та відповідного складу розуму. Всі мої тутешні рідні мали за плечима багато століть цинізму і мудрості, що заважало нам однаково дивитися на речі й мати схожі почуття.
Я зробив іще кроків десять, і Фракір шалено запульсувала на зап’ястку. Не бачачи нікого довкола, я не став витягати з піхов свого нового меча. Натомість просто кинувся долілиць і відкотився праворуч, ховаючись у темряву. Тієї ж миті почув, як щось гупнуло в стіну будинку через вулицю. Умить глянувши в той бік, я побачив, що у стіні стирчить стріла, на такій висоті, що якби я не кинувся на землю, вона могла б із тим самим успіхом вп’ястись у мене. Її кут вказував на те, що я упав саме в тому напрямку, звідки було випущено стрілу.
Підвівшись настільки, аби витягти меча, я подивився праворуч. До найближчої будівлі було футів шість, не більше. Вона стояла темна, жодних відчинених дверей чи вікна. Але між цим будинком і сусідніми були просвіти, а геометричний розрахунок підказував мені, що стріла прилетіла звідти.
Я знову покотився, заховавшись за невисокою критою терасою, що тяглась уздовж усього будинку. Виповз на неї і тільки там підвівся на повний зріст. Відтак рушив уперед, не відліплюючись од стіни, подумки клянучи черепашу ходу, до якої вдався задля безшумності. Тепер я був близенько до просвіту між будинками, аби могти кинутися на стрільця, якщо той висунеться звідти, перш ніж випустить ще одну стрілу. Не відкидав я й можливості того, що він обійде будинок і накинеться на мене ззаду; тому розпластався по стіні, виставив меч перед собою та озирався, просуваючись уперед. Фракір розвилася, звисаючи мені з лівого зап’ястка, і приготувалась атакувати.
Я не знав, що робитиму, якщо дістануся рогу, а з-за нього ніхто не вискочить. Ситуація, схоже, вимагала застосувати магію. Але, якщо тільки заклинання не висять уже напоготові, — а я про це не подбав — навряд чи вдасться приділити їм достатню увагу зараз, коли йдеться про життя або смерть. Я зупинився. Вирівняв дихання. Стояв і прислухався...
Він рухався обережно, але я розчув слабкий шум на даху. Звук наближався. Це не унеможливлювало того, що за рогом є ще один нападник або й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна», після закриття браузера.