Читати книгу - "Поцілунок долі, Ася Віталіївна "

-Привітик, я недалеко від вашого офісу. Хочу до вас забігти на каву. Юля теж вже на роботі?

-Привіт, Віка звичайно можна. Але давай не в офісі. Ти де зараз саме?

-Я біля озера в парку,- говорить занепокоєно до мене,- Катю, з тобою все добре? В тебе голос засмучений.

-Я знаю де ти, зачекай мене там. Я скоро буду,- вирішила покласти скоріше слухавку, щоб вона мене не випитувала. Перехожу дорогу та йду в напрямку парку. Добре, що це близько. Через пару хвилин помічаю Віку, яка сидить на лавочці та тримає дві каві в руках.

-Ооо, ще раз привіт,- зустрічає мене з теплою посмішкою вона, від цього відчувається приємне тепло,- Я нам взяла кави. Для тебе взяла твоє улюблене.

-Дякую, це зараз те, що мені потрібно, щоб прийти до тями,- віддає мені стакан з кавовим напоєм із закритою кришечкою та трубочкою.

-Розказуй, що сталося і чому ти сьогодні така гарна?

-Ааа, ти про це,- починаю злегка сміятись заглянувши на своє вбрання,- Навіть не знаю з чого почати. Напевно, в останній робочий день хотіла гарно виглядати.

-Ти про що? Лише не кажи, що тебе звільнили? Цього ж не може бути!

-Ні-ні, не звільнили.

-Хух, ну хоч це радує,- видихає вона плавно і з посмішкою.

-Не звільнили, а я сама пішла,- бачу її здивований погляд та всеодно продовжую,- Написала заяву та пішла з роботи.

-Катю, в мене слів немає. Ти ж так завжди рвалась за цією роботою, а тут в одну мить взяла і пішла з неї. Ти думаєш я в це повірю. Тут щось інше і ти щось приховуєш від мене.

-Віко, давай не про це. І так на душі не дуже.

-Ооо, кицюнь, я знаю як цьому розрадити. Я хотіла з вами сьогодні зустрітися та особисто запросити на костюмовану вечірку в моєму офісі. Що скажеш? Підеш?

-Ти ж знаєш, що я не дуже люблю вечірки та нічні клуби.

-От зараз була б Юлька і вона б вже вирішила від радості, щоб піти на такий захід. А ти? Я взагалі-то серйозно, давай підемо в трьох та повеселимося як в студентські роки. Там будуть всі в костюмах в стилі казок і всі будуть в масках. Ну, будь ласка, погоджуйся. Ти не пожалієш, що підеш так гарно провести вечір.

-Це коли буде?,- здається вона мене переконала. Мені справді треба розвіятись та забути про все, що звʼязано з Пашою.

-Це буде післязавтра. Костюми і макіяж будуть на мені, за це можете не переживати. Ну, що згідна?

-Добре-добре, а ти вмієш переконати.

-Мені всі це говорять,- відпиває свою каву,- Кажуть, що я майстер в цьому.

-Ти Юлі сама скажеш, чи мені їй сказати вечером?

-Я подзвоню їй. Давай прогуляємся. Я сто років не прогулювалася цим парком, в мене все робота та робота, та багато замовлень, що не маю коли.
 

Прогулянка з подругою парком пішло мені на користь. Свіже весняне повітря, зелене листя дерев та свіжі історії і плітки з роботи подруги повернули мене до себе. Мені подобалось проводити так час, але їй було потрібно бігти працювати, а я повернулася додому. Прибрала безлад який я натворила, зібрала осколки розбитого посуду та остатки вчорашнього невдалого побачення. Приготовивши вечерю, присіла на хвилинку. Очима дивлюся на квіти, які мені подарував він. Згадую фрагмент з памʼяті, як він ніжно цілує. Як ніжно торкається дотиком пальців по моєму тілу. Як ніжні поцілунки в шию з дотиками губ упускаються нижче. Це лише спогади, які залишуться на згадку про нього. В мить задзвонив телефон. От цього не хватало. Згадаєш про нього, от і воно. Сказала я собі коли подивилась на екран телефону.

-Алло? Чим можу допомогти вам, Павло Олексійовичу?

-Я біля твого дому. Вийди, нам потрібно з тобою поговорити.

-Вибачте, в мене інші плани. На ваші розмови не має часу.

-Якщо ти зараз не вийдеш, я буду сигналити на весь двір,- за вікном чується голосно сигнал автомобіля, здається він справді не жартує,- То, що тепер віриш мені?

-Добре-добре. Перестаньте,- в мить затихло, бо він забрав руку з кнопки керма,- я зараз вийду до вас. Лише більше такого не робіть, бо зараз сусіди будуть кричати.

-Чекаю тебе біля машини,- не встигла я і слова додати, як він поклав слухавку. Ух, як це дратує така поведінка. Що він взагалі собі дозволяє? І чого взагалі приперся? Не вже знову хоче облити мене брудом брехні? Ох, скільки думок в моїй голові коли спускаюсь сходами. Як тільки вийшла з під’їзду, одразу побачила його біля автомобіля, ще так пафосно спирається на капот, склавши перед собою руки. Коли побачив мене, вирішив відійти від авто та підійти ближче до мене.

-Я вас слухаю,- говорю стримано, зберігаю всі емоції, щоб не зірватися зі злості на нього.

-Я хотів запитати, чому ти пішла з роботи?

-Ммм, гарне питання. Це з особистої причини. Ще щось?

-Катю, якщо через мене, то не переживай я там не буду появлятися. Оскільки, Оксана повернулася на своє місце, то мені там більше не має, що робити.

-Навіть не знаю, що сказати. Одна новина, краща за іншу.

-Не роби дурниць, це твій шанс піднятись вище в карʼєрі, в тебе буде свій кабінет та свій колектив.

-А потім ви та інші будете мені казати, що я цього добилася через ліжко. Ооо, ні. Дякую, я вже звільнилася, то попрошу більше мене не турбувати.

-Катерино Вікторівно, я вас розчарую, щоб остаточно звільнитися, вам потрібно за законом відпрацювати дві неділі. Так, що чекаємо завтра на робочому місці.

-Нууу, а я же…,- розгублено, починаю щось бубоніти, від цього він посміхається та продовжує говорити та обходить машину до дверцят авто.

-А сьогодні вам зараховується, як прогул. Тому ще плюс один день до відпрацювання. До зустрічі, Катерино Вікторівно. І не запізнюйтесь.

-Мг, до зустрічі,- не знаю чи почув він, але він впевнено сів своє в авто. Коли відʼїхав ще усміхнувся та помахав мені. А я так і застигла на місці. Здається я програла сьогоднішню битву з ним. Уххх, як таке можливо? Мені, що дійсно потрібно ще відпрацювати два тижні? Навіть не знаю, що тепер гірше. Працювати було на нього, чи тепер на його сестру. Не вже мені дійсно так щастить. А я так хочу втекти подалі від цього всього.