Читати книгу - "Заборонене кохання:ти будеш моєю, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська"

Розділ 69.

Вийшовши з душу, я попрямувала на кухню, хоча дуже хотілося розвернутися на сто вісімдесят градусів і відправитися в кімнату сестри, відкрити двері й переконатися, що там не відбувалося нічого такого, що могло б мене вбити.   

  

Однак, я боялася. І не того боялася, що мені раптово потрібно підбирати слова і виправдовувати свій вчинок, ні. Я боялася побачити те, що могло заподіяти мені ще більший біль.   

  

Я не могла пояснити, що я відчувала зараз, коли думала про те, що за стінкою Саванна могла торкатися до Томаса, що у них там може зайти все набагато далі, ніж прості дотики. Всередині серце завмирало, коли я уявляла, що він міг відповідати на її дотики. Я готова була померти, якби почула хоча б один стогін, який виходив би з її кімнати.  

  

Гаразд, сестра була не в курсі, але він же не міг так зі мною вчинити? Я бачила його очі, коли він мене цілував, бачила скільки одержимості й спраги було в його погляді. Він був хворий мною настільки ж, наскільки, і я була хвора ним. Як мені це все вбити? Як я повинна була впоратися зі своїми почуттями та погасити те полум'я, яке він розпалив у мені?   

  

Я хотіла знати відповідь на це питання понад усе на світі! Мені потрібно було розуміти, що у мене ще були шляхи відступу. Що я могла вигнати його зі свого серця і голови. Неможливо за такий короткий проміжок часу так сильно розчинитися в людині? Тим більше в такому як він, який брав не питаючи, робив, що хотів і все одно змушував моє серце шаленіти. Адже потрібен же якийсь час, це все нагадувало мені якусь маячню. Я повинна була взяти себе в руки! Повинна!   

  

Повністю занурена у свої думки, я перестала помічати те, що діялося навколо.   

 

Тому так і вийшло, що з моїх рук випала ложка, коли я раптово почула звук дверей, які відчинялися. Мені не потрібно було навіть обертатися, щоб дізнатися, що це Томас вийшов з кімнати Савани. Я вмить його відчула і відчула, як моє тіло почало на нього реагувати.   

  

Вчепившись пальчиками в край стільниці, я прикрила очі. Я не хотіла до нього розвертатися, от і подумала, що, можливо, якщо хлопця ігнорувати, то він би просто пішов? Одягнувся і мовчки вийшов з мого дому? Можливо, він теж усвідомлював, що ми були один одним хворі й що нам краще більше не перетинатися?   

  

- Не спиш? - Тільки від звуку його голосу вже мурашки пробігли по шкірі, дихання збилося, а серце просто перестало відстукувати звичний ритм.  

  

Він був поруч, стояв практично за моєю спиною, наближався з грацією звіра, заганяючи в кут свою жертву... 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно