Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Ніхто й казати не потребував! - відповів Леон.- Сам бачу своїми очима. Видите, як виглядаю! Чули крик? Все то вони! Ох, що то з нами буде, що з нами буде!
- Я то давно казав: післати по жандармів, най їх кольбами женуть до роботи! - крикнув один жид.
- Що жандармів? - поправив другий.- Що ту порадять жандарми. Ту цілої кумпанії війська треба, щоб їх половину перестріляла!
- Але що ж сталося? - допитували жиди Леона.- Розказуйте, як що було!
- Погана річ та й годі. Ранісенько вийшов я на толоку, жду на тих робітників, що казав понаймати в Дрогобичі. На толоці вже їх як того гайвороння - снідання! І відки вони тілько муки та каші дістають? Та то пару тисяч люда, цілий день варять та й варять, їдять та й їдять! То вже не без того, щоби їм хтось не допомагав!
Леон замовк на хвилю, щоби додати тим більшої ваги своїм посліднім словам, а погляд його, облетівши всю світлицю, упав на Германа, котрий в задумі стояв коло вікна і пальцями тарабанив по шибі. Многі жиди й собі ж туди зирнули, а деякі аж скрикнули, немов просвічені наглою здогадкою.
- Невже ж! Не може бути!
- Або я знаю,- відказав ніби рівнодушно Леон, здвигаючи плечима.- Знати не знаю, але кажу, що гадаю! - Його погана совість казала йому бачити в Германі свого заклятого ворога, і він вдоволений був тепер, що в серця своїх слухачів кинув іскру підозріння, буцімто весь бунт робітницький - діло Германа, підняте в тій цілі, щоби всіх дрібніших предприємців, а навіть і Леона самого, приперти до стіни.
- Але слухайте ж, що далі було. Іду я собі гостинцем, аж ту мені назустріч ціла юрба тих голодранців. «Куди?» - питають. Я зібрався на відвагу: «А вам що до того?» - кажу. «Нам до того! - відповіли.- Не бачите, що ми ту варта, пильнувати маємо, щоб ніхто з Борислава не виходив!» - «Що ви дурниці плетете,- скрикнув я,- не зачіпайте людей насеред дороги. Нічого вам не роблю, дайте мені спокій!» - «Ну, то дайте ж і ви нам спокій,- відказують,- верніться собі подобру до Борислава, а туди ходити не вільно!» Та й, не вдаючися зо мною в дальші розмови, за плечі мене та й назад. Я почав шарпатися, кричати,- а вони в сміх. Стисли мене мов кліщами, відпровадили аж до входу Борислава і пустили. «Ов, біда»,- погадав я собі, а ту сам змучений, ледво дихаю. Став я, озираюся назад, аж бачу, йдуть мої робітники з Дрогобича. «Га,- гадаю собі,- господи тобі слава, йде поміч! З Борислава не пускають, але до Борислава, чей же, пустять». Та й іду напротив них, аж радуюся, що їх так багато, більше як сто люда! Але ще я недалеко уйшов, аж ту тота проклята варта до них: «Гов! Хто йде?» - крикнули. «Добрі люди, робітники»,- відповідають тамті. «А куди ту ідете?» - «От ідем на роботу, туй-таки, до Борислава».- «Не можна!» - «Як то не можна?» - «Так що не можна. Ви хіба не чули нашої просьби, що ми посилали всюди своїх людей і просили, щоб ніхто через тих кілька день не йшов сюди на роботу, поки ми для всіх ліпшої плати не доб’ємося?» - «Ні, не чули»,- кажуть дрогобицькі. «Ну, то чуйте ж тепер, і просимо вас в добрім способі, вертайте назад, відки прийшли!» Робітники почали вагуватися, деякі, очевидно, мали охоту вертатися назад і почали з тими розбійниками перешіптуватися, другі знов, хоч, може, і не вірили тій бесіді, але боялися, що їх тут така многота зібралася. Досить того, що приходяща громада стояла, сама не знаючи, що діяти і що почати. Се вивело мене з терпцю. Я скочив посеред них і крикнув: «Не слухайте їх бесіди, люди! Вони розбійники, нероби! Кримінал їм буде, не більша плата! Ходіть до роботи, не зважайте на них! По вісім шісток денно на кождого,- що́ вам більше потрібно!» Ті слова троха немов оголомшили всіх. Приходящі зачали рушатися, щоб попертися наперед. Але тоті стали лавою: «Стійте! Не пустимо нікого!» Я собі знов кричу: «Далі за мною!» Гармидер зробився, далі п’ястуки почали сипатись, штурканці, а далі й каміння. На крик поназбігалося їх багато, зачалася бійка така, що й світа не видно стало. Я й сам не тямлю, що зо мною сталося. Кілька кулаків заїхало мені то в лице, то поза вуха, то в потилицю, то межи плечі, так що я й нестямився, коли попав в самий найгустіший стиск, а відтам витручено мене знов на бориславську улицю. Я озирнувся,- бійка вже скінчилася, приходящі розбіглися врозсип і погнали до Губич. Крик, ревіт: «гурра! гурра!» Аж оглушило мене, і я, видячи, що нічого не пораджу, вернувся сюди. От таке-то!
І Леон, скінчивши своє оповідання, сплюнув і закляв ще раз «тим розбійникам», котрі ні з сього ні з того наробили їм тілько клопоту і готові ще й більшої біди наробити. Всі жиди стихли на хвилю, всі роздумували над тим, що чули, але ніхто не вмів нічого придумати, окрім одного: жандармів і війська. Тільки Герман досі не мішався в їх наради, а все ще стояв коло вікна і думав. По його наморщенім чолі і твердо в одну точку впертих очах видно було, що гадка його працює з незвичайною силою. Та й справді, діло стоїло великої розваги, хвиля приходила рішуча, в котрій не можна було нині ручити за завтра, в котрій треба було добре натужити увагу, щоб пройти ціло через усі закрутини ворожої долі.
- І ще, прокляті, сміялися з мене,- викрикував почервонілий від жару Леон,- коли побачили, як я обшарпаний і обпорошений. Але, постійте, побачимо ще, хто буде напослідку сміятися, чи ми, чи ви!
«Чи ми, чи ви,- думалось і Германові,- а радше сказавши: чи я, чи ви! Га, що за думка! - і він махнув рукою, немов хотячи зловити щасливу думку, котра в тій хвилі блиснула в його голові.- Отак, отак, се правдива дорога, туди треба йти! Удатися може дуже легко, а коли удасться, ну, тоді й питання нема, хто з нас буде сміятися, чи я, чи ви!»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.