Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

виселювання українських селян поляками на польські західні землі і вкінці про наш рейд на Захід. На стіні висіли дуже докладні військові мали, і він казав мені показати на них наш цілий маршрут. Він питався також чи мені відомо хто дав наказ маршувати на Захід і якщо головним командуючим УПА є генерал Тарас Чупринка, то чи я знаю, яку ролю відіграє Степан Бандера. Я відповів, що Бандера є лише провідником Організації Українських Націоналістів за кордоном.

Допит був дуже детальний і тривав добрих три години. Я навіть мусів оповісти звідки маю шапку німецького старшини, яку мені в дорозі подарувала якась жінка.

Я в свою чергу запитав його, що вони думають з нами робити і чому нас, мов злочинців, замкнули до в'язниці. Кремезний панок сказав, що австрійський закон карає за нелеґальний перехід границі грошевою карою, або двотижневим арештом. Грошей з нас, звісно, стягнути не можна, отже мусимо відсидіти два тижні. Потім нас звільнять і спрямують до таборів переміщених осіб, де є багато українців.

І так ми сиділи у в'язниці. З одного боку ніби спокійні, що вже несподівано не наскочить на нас ворог, з другого — неспокійні, що нам принесе майбутнє. Спали дуже погано і нервово. Кожному марилися якісь засідки, бої, алярми — як не один, то другий прокидався з криком і так ми взаємно будили себе цілими ночами. Та і спати вночі ми вже давно відзвичаїлися. За час нашого кількарічного повстанського життя ночі для нас стали днями, а дні ночами.

Десь на восьмому дні нашого сидження у в'язниці, вахтер викликав усіх нас до сторожівки. Ми увійшли і з привички стали всі у ряд. В кімнаті крім двох сторожів ми побачили трьох цивільних. Один, з грубою цигаркою в зубах, напів лежав, напів сидів у кріслі, поклавши ноги на стіл, двоє молодших сиділи нормально.

Якраз так попало, що я опинився першим у ряді, і до мене підійшов один з молодших панків, простягаючи руку.

— Я є українець, так як і ви, тому мені приємно вас запізнати, — і він назвав своє прізвище, якого я, на жаль, не затямив.

Я відрекомендувався і стиснув простягнену мені руку.

Нарешті прийшли українці! Але не встиг я ще зрадіти, як він запитав мене:

— До якої партії ви належите?

Мене мов хтось обухом вдарив по голові. Партії? Ми там, безіменні бійці УПА боролися з окупантом за кривду усіх українців, щодня дивилися смерті в очі, а тут найбільш суттєве є до якої партії я належу! Мною затрясло як в гарячці.

— Пане, я не знаю хто ви, але я також не знаю як розуміти ваш запит. Я, як український повстанець запевняю вас, що в Україні нема партій, там є народ, що створив УПА і бореться за Україну, а не за партії. Хто я? Я вояк славної УПА. Вас це не цікавить? Вас не цікавить скільки кілометрів дороги протоптали ми тими чобітьми, з яких виглядають голі пальці, вас не цікавить, що ми може змучені, що ми може голодні, що ми наявно брудні і завошивлені?

Я не тямився зі злости. Панок такої реакції мабуть не сподівався і почав мене запевняти, що лише з цікавости поставив таке питання. Потім скоро заговорив по-румунськи до іншого панка, який в свою чергу переклав на англійську тому, що тримав ноги на столі. Цікавість його одначе була дуже велика, бо він запитався про те саме й інших. Всі хлопці відповіли йому, що ми за партії не воювали.

Американець байдуже вислухав перекладача, щось відповів, потім приємно усміхнувся кожному з нас, подав руку і по пачці цигарок та пішов геть. Українець також розпрощався з нами, пообіцявши по полагодженні всіх формальностей забрати нас до табору в Зальцбурґу.

Нас знову замкнули до камери, а що обідня пора вже минула, їсти нам не дали.

О четвертій годині по полудні прийшов наш українець з посвідкою, і нас звільнили з в'язниці.

Наш провідник завів нас на подвір'я якогось ґаражу і сказав зачекати на нього. Ми ще встигли попросити його, щоб купив нам кусок хліба. Тільки він зник, як з'явився австрійський поліцай і зажадав від нас документів. Ми їх, звичайно, не мали, бо єдину посвідку на нас усіх мав при собі наш визволитель. Поліцай не хотів слухати жадних вияснень і наказав іти з ним на поліцію. Та ми вперлися і не рухалися з місця. Нам з допомогою прийшов якийсь робітник з ґаражу, який сказав, що дійсно бачив з нами якогось панка. Поліцай згодився почекати. Коли з розмови з нами симпатичний робітник довідався, що ми цілий день нічого не їли, він сів на авто і кудись метнувся. В дуже короткому часі він вернувся з великим баняком гарячої юшки.

Минула добра година, як прийшов наш визволитель з маленьким буханцем хліба під пахвою. Прийшов не сам, а в товаристві якогось молодика. Австрійського поліцая американська посвідка задоволила, і він пішов собі геть. А наш визволитель, тримаючи буханець хліба під пахвою, почав разом зі своїм товаришем наввипередки нас просвіщати. Мовляв, нам, звичайним стрільцям, багато чого невідомо, ось хоч би хто керує цілою боротьбою УПА. Звичайно, конспірація була потрібна в Україні, але тут вони вже можуть нам сказати, що боротьбою УПА керує Андрій Мельник.

Вони говорили довго і багато. Перестерігали нас перед усіми і усім, доводили, що тільки їм треба нам довіритись. Вже цілком стемніло, а вони навчали нас, аж поки нам не увірвався терпець. Ми сказали нашому провідникові, що або він доставить нас до Зальцбурґу до табору, де живуть українці, та перестане нас баламутити, або хай віддасть нам документ і ми вже самі туди доберемось. Він відмовився віддати нам посвідку і, покрутивши головою, пообіцяв завести нас до Зальцбурґу. Ми його перестерегли, що будемо вважати на кожний його крок. Його помічник-пропагандист зник.

Наш визволитель заявив, що грошей на поїзд він не має і тому ми мусимо добиратися до Зальцбурґу принагідним автом. Таких обірванців як ми ніхто не спішився підібрати. Але нарешті якесь вантажне авто зупинилося і