Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Люба Ізо, чи ти чуєш, як порипують по снігу мої нові чобітки. Я їх сама, оце купила за свою другу зарплату. З Вони тобі, звичайно, не сподобалися б, бо досить-таки негарні, але для тутешніх доріг і тутешньої погоди найбільш підхожі. Хіба я могла з’явитися в них на твоєму весіллі, серед ваших елегантних міських гостей? Отож пробач мені, справді пробач, що не прибула на твоє велике свято. Це ж воно вже післязавтра. Хоча ти, напевне, трохи й образишся на мене, все одно я буду затискати в кулаках обидва великі пальці — на щастя, для тебе, як то бувало в «Колумбі» щоразу під час екзаменів. І в думці слатиму тобі й Толеку багато-багато добрих побажань. Щиро вдячна, що не забули про мене, за ваше запрошення. Я така рада, що принаймні хоч вам повністю вдалося все, що задумали: обоє разом, в місті, де кінотеатри й кав’ярні, і що вже залишиш Стаха самого. І місце в «хаті біля брата» залишиться порожнім, але думаю, що ненадовго.
Чи я не жалкую? Ні. Не жалкую. Не жалкую навіть за тим, що ані сьогодні, ані післязавтра не буду разом з вами. Здичавіла. Проте це не значить, що мені тут добре, принаймні в тому нашому звичайному розумінні, навіть навпаки — мені тут дуже погано. Але тепер я дізналася про себе ще й те, що, очевидно, тільки так зможу жити чи навіть люблю, жити, що тільки так вигідно для мене. А це підтверджує, що я зовсім здичавіла. Ах, дорога Ізо, чого це я тобі про себе, коли... Невже тебе обходять такі от речі? Сумніваюсь навіть, чи ти напишеш мені іще: не заслуговую. Але ти не сердься, бо сьогодні переддень свята, свят-вечір. Отож печи, Ізо, спокійно й весело святкові калачі. Я ж бо не маю з чого їх пекти, та й немає для кого. Почуваю себе зараз, як ота традиційна стара панна з собачкою. Флоксе, до мене!
Як цей Флокс підріс! Це вже майже великий собака. В усякому разі — хоча його спанієльський рід досить таки сумнівний — більшим він уже, здається, не виросте. Чому це ти, песику, знову щось винюхуєш, чому вуха щулиш, гарчиш, адже тут нема нікого. І щойно вона прошепотіла ці слова, молочну тишу лісу розітнув звук пострілу десь далеко і перекочується поміж зненацька пробуджених дерев багатоголосою луною. Флокс, скімлячи, притуляється до Агнешки, кулиться біля її ніг. Та не бійся ж ти, швейку! Сама вона відчуває, що оте тепло, яке так раптово огорнуло її спочатку, не переляк, а якась визволена з-під контролю надія. Прискорює кроки. Флокс, тручись об її ноги, поглядає на неї несміливо, здивовано й нібито з осудом. Нічого ти не розумієш. Як би не старалася, все одно не затамуєш в собі того, що там є насправді. Не вдасться, як би не намагалася думати про щось інше: про сніг і зимові канікули, про тих Збильчевських, до яких зайшла привітати з святом, і, повертаючись від них, думала про далеку Волічку, де залишилися самі могилки, про «Колумба»... Нінащо їй і продумування оцих листів, яких не хочеться писати, бо вже й, напевне, не варто. Зате, коли в тихому лісі враз залунає цей ненависний шум, цей з усіх для неї найбільш ворожий звук, прискорюється її віддих, швидше калатає серце, заповідаючи настання давно вже забороненої собі радості. Не дивись на мене, Флоксе, я вже пропаща людина.
Те ж саме пам’ятне місце на вершині горба. Межовий стовп і та ж таки, знову кимось прикріплена бляха з огидною фігурою. Бляха ще легенько тремтить, подзвонює, ще осипаються з неї рештки снігового пилу. Навколо стовпа сніг затоптаний, трохи далі свіжі сліди, зникають, немовби розметені широкою мітлою. Він, напевне, поволік за собою ялинку, а може, й дві. Здогад справдився, бо за кільканадцять кроків далі лежать чомусь кинуті ним оті дві ялинки. І шнур, знайомий, ненависний шнур, що тримає у своєму зашморгу ялинки, теж тут. Але того, кому він належить, немає. Немає. Навколо ж — глухо й пусто. Коли він вертатиметься звідтіля, куди пішов, за своїм добром, вона без сумніву Ще здалека помітить його й зможе втекти. Флоксе, заспокойся, я теж маю очі й вуха. Пильнуй!.. А поки він вернеться... О, Ізо, Стаху, якби ви побачили мене в цю хвилю, якби ви взагалі могли собі уявити, до чого я Дійшла, чим тут займаюся; в чому і якої набула вправності!..
Агнешка відчіплює й підіймає шнур, звиває його в моток, погойдує покладеною на долоню обвільненою петлею. Звертає вбік, підходить до скрипливої мішені на стовпі, з пильною увагою, сантиметр за сантиметром, оглядає її до того часу, аж поки не знаходить свіжий, що поблискує з-під простреленої іржі, отвір від кулі, якраз посередині вже трохи стертого, видряпаного якимось цвяхом чи камінцем контура серця. Агнешка обережно, ніби це могло викликати біль, торкається того отвору пальцем, а потім затуляє ту малу рану долонею. Сьогодні немає на блясі ніяких інших малюнків, ніяких, як тоді, набазграних крейдою жіночих принад, та Агнешка здогадується, ким щойно був для стрільця цей спрощено грубуватий контур людини невідомо якої статі. «Це я».
«Тепер — це ти!» Агнешка, не обертаючися, з поглядом, прикипілим до чорної голови на мішені, немовби силою свого зору намагається емалювати в неї знайоме обличчя, відступає від стовпа. Трохи подавшись назад, досить довго готується до кидка. Уважно прицілюється й нарешті з усього розмаху кидає петлю. І промахується! Аж ногою тупнула спересердя, аж губу прикусила від роздратування! Після багатьох таємних тренувань була ж така впевнена, що не схибить. Прицілюється ще старанніше й знову промахується. Не на жарт розсердившись, на цей раз уже майже не цілячись, розгойдала петлю, розмахнулася, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вчителька, дочка Колумба», після закриття браузера.