Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

Дорогі мої, любі Ізо й Стаху, цього снігу випало саме стільки, щоб мені забажалося складати подумки цей лист до вас, якого я теж не напишу. Не багато й не мало — це я про сніг,— саме стільки, щоб стало білесенько й чисто, щоб запанувала тиша, та особлива тиша, що приходить зі снігом тільки в село, бо у вас, у місті, все те відразу ж перетворюється в скрегіт лопат, в сірі кучугури на тротуарах, в багнюку. Схопив мороз, не дуже міцний, але й не легкий, такий як треба; отож, напевне, вся ця білість, чистінь і тиша протримаються й на свята, а то й довше. Я б могла запевнити себе, що то саме сніг перешкодив одвідати вас. Оця його тиша, якась справді казкова і магічна, і досить тільки про щось подумати, як воно здається правдивим, до прикладу, що я пишу листа, хоча я його й не пишу. Ця тиша, що водночас наближує і віддаляє; наближає вас настільки, наче і я зараз з вами, хоча до вас і не поїхала, і віддаляє настільки, аби цілком задовольнитися однією з вами розмовою — на відстані. Про це останнє відчуття я не обмовилася б ані в справжньому листі, ані в справжній розмові.

Що ж воно сталося? Як же це я можу обходитися без вас? Чого мені не бракує вас? Чого це я не мучуся, не сумую, а тільки лагідно й зворушливо згадую вас, любих, проте вже не як найпотрібніших, не як тоді, в першу хробричанську ніч, і не як ще кілька разів пізніше? Невже я така невірна? Невже стільки ото й залишилося від наших колумбівських обіцянок і клятв? І якщо все це пригадую тепер, то чи справді щиро? Чи таки прикро мені, що я досі не відповіла на ваші три листи: два від тебе, Ізо, котрі, як зараз видається, важливіші для мене, бо звичайні приятельські, може, тому й легші, щоб колись на них відповісти. І один-єдиний від тебе, Стаху, отриманий місяць тому, лише місяць тому, цебто майже два місяці після тієї ночі, коли ти залишив мене, як той легкодух чи й боягуз, після ночі, котру я тобі Простила швидше й легше, аніж сподівалась, за яку в глибині душі я вдячна тобі, але якої я ніколи не забуду...— тільки місяць тому одержала твій лист, що однак значить, запізно трохи, запізно.

Що це за суперечливість, Стаху, послухай-но: твого листа я так нетерпляче, чекала, прагнула отримати його, переживала, що нема, справді, так хотілося його отримати, особливо після вечора, коли оте вікно спочатку світилося (і здалося мені — для мене), а потім згасло, та від наступного дня, коли розпочалося щось дійсно нове для мене, не знане раніше, почалася праця — це може означати багато й заразом мало,— коли життя перетворилося на впертість і безнадію; отож чекала твого листа з нетерпінням, і таки той лист прибув, і, щойно отримавши його, я з подивом зізналася собі, що той єдиний і останній шанс, єдина сила, яка ще пов’язувала нас, останнє, чим ти мене причаровував до себе, і було лише в цьому гнітючому очікуванні твого листа. Прибув він, зітхнула я з невимовною полегкістю, видихнула увесь страх, видихнула з грудей якусь незручність, що душила й гнітила мене, якусь непевність, образу, кривду — і ти вивільнив, врятував мене. Лист був гарний, щирий, і саме тому, що він був таким гарним і сердечним, ніжним, палким, могло все розпочатись знову. Я могла відповісти тобі в тому самому тоні. Не відповіла. Та полегкість, яку ти подарував мені своїм листом, стала мені тим найціннішим, найкориснішим, чим не можна ще раз ризикувати, наражати на нові чекання, в котрих, як я раптом збагнула, було й було б більше мого самолюбства та марнослав’я, більше потреби знати, що ти пам’ятаєш мене, аніж здатності й волі думати про тебе.

Коли, Стаху, прибув той лист і вивільнив мене від остраху, що тебе втратила, я раптом побачила, що це не було кохання; ми ж ніколи з тобою по-справжньому не кохалися, може, не вміли, може, не дуже прагнули, а може, ще тільки збирались колись навчитися кохати. Не відповідала, бо не хотіла, щоб те полегшення не витиснуло щось, знову принесене тобою. Разом з мукою очікувань видихнула я й решту всіх ілюзій. Ти писав про кохання, але кохання це не те, що було в твоєму листі, це інше (сьогодні я вже знаю). Не відповіла, щоб зберегти спокій, принесений мені твоїм листом. І зберегла, бо в моїх, а не в твоїх руках залишився ключ. Буду його пильнувати, щоб використати для нашої дружби, якщо дружба зав’яжеться колись поміж нами, якщо колись взаємно відчуємо потребу тієї дружби. Хоча б дружби, а вірніше — аж дружби.

Бачиш, Стаху, що сталося за якихось неповних три місяці з твоєю малою Агнешкою. Я дуже багато нового довідалася про себе. Досить-таки постаріла. І, напевне, не стала вродливішою. Не залишилося вже й сліду від літньої надморської засмаги. Замість неї набула більше зрілості. Коли починаєш утрачати вроду, дорослішаєш. Тепер я, наприклад, знаю, що була колись нестерпно сентиментальною. А сентиментальність, коли вона сама себе розпізнає, забарвлюється жорстокістю. Отож і думаю я сьогодні з такою жорстокою щирістю про наше почуття, яке так і не встигло визріти, здійснитися, завершитися. Приховується, однак, у цьому думанні й нова можливість нашої дружби, бо якби її не було, я, напевне, спробувала б кого іншого, а не тебе, згадувати на сьогоднішній прогулянці.

А може, й ти дещо інше відкрив у собі. Говорив мені Ромко Кондера — ти його зустрічав тоді у нас на вечірці, але, напевно, не запам’ятав,— що коли оце недавно їздив до міста, то бачив тебе з якоюсь дівчиною, не Ізою, бо Ізу Ромко не забув, і досить-таки гарненького дівчинкою, як він мені сказав, хоч я його й