Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

зірка, студент Києво-Могилянки Ґена Малюта у молодіжному патріотичному таборі пластунів на Трубежі вантажив із старшокласниками матраци, намети та спальні мішки у криту брезентом «газель». Лише водій та двоє найнадійніших пластунів знали, для чого і куди це везеться. Знали, але тільки багатозначно переглядалися між собою. Вчора табір закрили аж до наступного року. Коли вже буде своя, українська влада?

Машина завантажена по тім’ячко.

Їдемо на Київ. На Софіївський майдан. Там збираємось.

Дальнобійник Олекс вигнав із маминого городу (город у неї великий – шістдесят соток, то син засадив травою і засипав щебінкою смугу, довжиною у сорок метрів і шириною в шість, зробив ворітця, щоб поміщалася фура) свою гарберу. Він навчився задом, до сантиметра, вписуватись у вузьку містечкову вуличку. Виїхав. Загнав у мамине дворище трьохсотого «мерса». Поїв маминого борщиська з квасолею. Одягнув розшиту на всі груди калиною вишиванку. Запломбував задні двері (у нього була своя справжня печатка, до якої комар носа не підточить; обійшлася в дві тисячі баксів. Але справжня).

Тридцятиметрова гарба зможе перекрити навіть Хрещатик. І перекриє. Раптом що: заїхав, випадково порушивши правила, заглох. Андестенд? Форштейн, форштейн, вшистко в пожондку! Трясця його Насті. І перекрию!

Павлові Мовчуну зателефонував Ярко Ступак:

– Пане Павле! Ваша екселенція! Ми ж домовлялися, ви пообіцяли моєму начальству, що екстреми в Бережані не буде. А м’ясник, який завжди закривав рота люлькою, тепер забув про неї і дуже говорить. Ми ж будуємо демократичну державу, а замах на конституційний лад – це вже не свобода, а кримінал. Я б не хотів, щоб у нашій Бережані… виривали сторінки із Конституції і вішали на цв’яшок в… одному місці. Ми ж українці, висококультурна нація… Втрутьтеся. Ви ж – авторитет. І обіцяли моєму шефу Дмитрові. Слава Україні! Героям слава!

– Не звертай уваги, не перебільшуй, Ярку. Він любить поговорити на публіку, але злих намірів у його голові нема. У нас все під контролем.

– Я на вас покладаю надії, Павле Ісайовичу.

Мар’ян і Мар’яна скинули докупи рештки відпускних, які вони висварили в міськвно лише в середині серпня і повіддавали борги за квартиру і харчування. Вони поселилися у самотньої баби Люби Гвоздик, що виграла суд у п’янички Василя Дзвонаря за ніби-то наругу над нею, поселилися в різних кімнатах, але спали в одній, а другу тримали для підготовки до уроків і перевірки зошитів. Баба Люба дуже смачно і дешево годувала їх смаженою картоплею і яєчнею з салом. На неділю варила суп із грибами, а іноді – з куркою.

Вони порахували рештки відпускних. Викохались, поки баба Люба ходила до лісу по гриби. Написали записку, щоб вона не хвилювалася, якщо їх кілька днів не буде. Купили брезентового рюкзака, напхали його консервами, бережанським вудженим салком, твердим бережанським сиром, що довго не цвіте, лиш тужавіє. Обладнали м’яке сидіння на раму спортивного Мар’янового велосипеда і вирушили до Києва. На революцію. Києво-Могилянець Ґена Малюта шепонув їм, як близьким людям, що сьогодні вночі студентство окуповує Софійський майдан. І продовжить знамениту студентську революцію «На граніті».

До ночі вони встигнуть дістатися до Києва, по черзі налягаючи на педалі. Добре, що тепло-теплющо.

Директор місцевого музею Тараса Шевченка Кость Шевченко сидів у голови Бережанської міськради і домагався погашення зарплати трьом працівникам музею за останніх три місяці. Війт[122] норовився, посилався на світову кризу, на політичні баталії в країні, на випадковий недорід гречки, але обіцяв, як тільки все налагодиться – тут же бюджетники отримають те, що їм належить і навіть те, що – ні.

Кость пообіцяв війтові, що жоден з трьох його працівників музею не поїде на страйк чи там мітинг (мовляв, жанр протесту вони не визначили і це їхній прокол!). Не поїдуть, доки їм не виплатять заробітної плати, а навіть якщо не виплатять, вони готові трішки почекати, бо кури несуться, кролі гризуть конюшину, качки деребанять ряску…

Начальника Бережанської виправної колонії підполковника Золотокрильцева звільнили з посади без попередження. Списали в запас. І того ж дня під вечір привезли і представили співробітникам молодого майора із Слов’янська на Донеччині. Золотокрильцев впав у нерви, втратив контроль над собою і не передавав ні печатку, ні справи прибульцеві.

Він зозла так накирячився у плавучому ресторанчику на Трубежі «Бережанська січ» зі своїм заступником, якого звільнили також, що розповів присутнім обставини, причину і мету переведення судді Лаврентьєва до Києва.

Наступного дня його викликав до себе лейтенант СБУ Ярко Ступак. Золотокрильцев після вчорашнього армагеддону ще не до кінця усвідомивши, що сталося, нахамулив: зашмарканий лейтенантик викликає до себе підполковника! Ярко чемненько (вони були знайомі, і лейтенант завжди знав своє місце «в строю») пояснив, що викликає підполковника вже у відставці в службовій справі. Дуже важливій для самого підполковника.

– Пане підполковнику… у… відставці! Вчора у ресторації «Бережанська січ» о 22.20 (приблизно) ви наговорювали на суддю Лаврентьєва. Нібито він мав загриміти до в’язниці, але йому доручили запроторити туди Яну Тищенко. Я вас поважаю, пане підполковнику… Але служба. Служба. Покликав вас, аби повідомити по-дружньому, що я змушений повідомити своє начальство про цей інцидент. Змушений… Чуло багато людей. Вся Бережань уже знає про це. Хтось донесе. А де буду я, пане підполковнику… у відставці? Бачите: я вас чесно поставив до відома перед тим, як