Читати книгу - "раКУРС"

— Допоміг той юнак, якого ви бачили біля воріт, — сказав я. — Він погодився співпрацювати.

Ми мали проїхати ще кілька кілометрів до річки, там повинен бути приготований нам човен. В умовному місці залишили машину, і далі я поніс дівчину на руках. Вона була худенька, виснажена й немічна. Мій напарник швидко знайшов у кущах човен, спустив його на воду. У повній темряві ми переправилися човном через Сіверський Донець і опинилися на території, підконтрольній Україні. Ще сотня метрів — і ми потрапляємо на український блокпост. Загін ЗСУ затримує нашу групу для перевірки й спрямовує в Слов’яносербськ. Ми знаємо, що це формальності й що далі нас переведуть у Старобільськ.

Зранку все почалося. Начальник караулу, добре виспавшись, готував документи для передачі зміни й побачив папери на етапування полонених.

— Це ж підробні документи! Фальшивка! — заволав він, як скажений. — Куди ти дивився, телепню?!

— Та ви що?! Не може бути! — я втупився в папери.

— Куди ти дивився?! Чому мене не покликав?!

— Так ви ж, вибачте, відпочивали. Як я міг? — клеїв я дурня.

Мене відвезли в штаб, де довго допитували, хто приїздив, на якій машині, звіряли номери авто з моїми записами в журналі, потім усе це я мав викласти письмово. Цілий день мене колошматили й надвечір сказали, що я звільнений. Усе йшло за планом, але мені вдалося зобразити щиру прикрість на обличчі, хоча душа раділа вперше за останній місяць.

Наступного дня я знову прийшов до штабу й попросив довідку про те, що мав поранення внаслідок бойових дій. Очікувано, що мені відмовили й видали довідку, що я отримав побутову травму. Такі випадки тут були непоодинокі. Бойовики не видавали довідки про поранення чи каліцтва, отримані внаслідок бойових дій, щоб не виплачувати грошову допомогу у зв’язку з цим.

Я мав усі документи на руках, але за домовленістю з Анатолієм Андрійовичем повинен іще кілька днів побути в місті й дочекатися автобуса на Москву з його знайомим перевізником. З казарми мене виперли, тож я мав знайти собі житло. Одного вечора, доки ще не настала комендантська година, я пішов до будинку за адресою, яку мені вказав Анатолій Андрійович. Там, у поштовій скриньці, він залишив мені гроші. Дочекавшись, поки в під’їзді запанує повна тиша, я дістав ключ від скриньки — конверт був там. Того ж вечора я поселився в готелі. Першу ніч за останній час спав спокійно й міцно.

Кілька днів роздумував, чи варто сказати матері, що їду в Росію. Я навіть подумував попрохати її приїхати в Луганськ, щоб побачитися, але передумав. «Зателефоную, коли прибуду на місце», — вирішив я.

…Автобус підходив до митниці. Я дивився у вікно, подумки прощаючись із рідним краєм, який хотів захистити, а натомість сюди прийшла війна. Не знав, чи повернуся сюди колись, чи знову зможу зустріти ніч серед степу, чи колись поплаваю в рідній Лугані. Я їхав в іншу країну, покидаючи свою з болем. Щиро хотів зробити її щасливою, багатою й процвітаючою, але все втратив. Пішла в інші світи моя Любонька, забравши із собою наше кохання, а я навіть не знаю, де її могилка. Загинув Юрко, який похований десь у братській могилі. З кожним кілометром зростає відстань між мною й мамою, а я не можу навіть приїхати в рідне місто й відвідати її. Усе втрачено безповоротно.

Я збився з курсу. Я втратив орієнтир. Я втратив себе…

Я знаю, що з батальйону «Айдар» бійці не йдуть додому. Вони як один зцементований колектив, як рідні брати й знають, що будуть незламно стояти до перемоги. Я б ніколи не пішла від них, але закінчувався термін перебування моїх донечок у будинку сімейного типу, і я мала забрати дітей. Довго розмірковувала, як мені бути далі. Щоразу, коли телефонувала Лізі, вона говорила, що їм там добре, але дуже хочуть жити з мамою. Мої діти мужньо витримали випробування, але все одно хочуть бути зі мною.

— Я повинна щось робити, — сказала Надії. — Не можу покинути «Айдар», але й дітей шкода.

— Ти зробила все, що могла, тут, прийшов час владнати справи там, — сказала вона. — У тебе ще малі діти, їм потрібна мати. Вони не повинні почуватися покинутими чи сиротами. Часова відстань може стати стіною непорозуміння між вами, якщо ви не будете разом.

Надія мала рацію. Я надалі вже не можу розриватися між «Айдаром» і дітьми. Зателефонувала знайомій у Сєвєродонецьк. Колись з Асею ми навчалися в одній групі, і одного разу я навіть їздила до неї в гості. Тоді мені сподобався Сєвєродонецьк, хоча я бачила лише центр міста й тільки увечері, коли ми з нею ходили на прогулянку. Наразі Сєвєродонецьк де-факто виконує роль обласного центру, розташований неподалік від Луганська, тож я обрала саме це місто. Для початку мені потрібно було зустрітися з Асею й усе обговорити. Вона охоче запросила мене до себе, і наступного дня ми зустрілися.

На моє щастя, Ася мала проукраїнські погляди й навіть займалася волонтерством. З чоловіком вона розійшлася й зараз жила з донькою в однокімнатній квартирі на проспекті Гвардійському, майже в центрі міста. Дочка Асі