Читати книгу - "раКУРС"

юнак рухався повільно, припадаючи на одну ногу. За ним ішла молода дівчина, точніше, її майже тягли під руки. Довге русяве волосся сплуталось, перемазане кров’ю, обличчя також побите, у синцях, на губах запечена кров. На дівчині було літнє платтячко, пошматоване, брудне, розірване вгорі так, що оголило одне худеньке плече. Схоже, що її ґвалтували, й не один раз — про це красномовно свідчив поділ сукенки, скривавлений і в брудних плямах. Вона була боса, і її тоненькі ніжки волочилися по асфальту, лишаючи за собою темну пляму. Коли її протягали повз мене, наші погляди зустрілися. На мене дивилися гарні великі сині очі, у яких застигли сум і безнадія. Від її погляду в мене побігли мурашки по шкірі, і я ще раз упевнився, що чиню правильно.

— Куди їх повезете? — поцікавився охоронець, посадивши полонених у машину.

— Куди й інших, — відповів Анатолій Андрійович. — На полігон в Олександрівку.

— Це що на Бахмутці?[15]

— Так, — сказав чоловік.

Анатолій Андрійович зачинив дверцята машини, підійшов до мене ближче й стиха промовив:

— Дякую, Женю. Я пам’ятаю: те, що винен, віддати повинен, я про себе.

— Щасти! — я потиснув йому руку.

Джип рушив із місця, і я подумав, що більше ніколи не побачу Анатолія Андрійовича, чоловіка, який був зі мною поряд у тяжку хвилину і з яким я встиг так швидко потоваришувати.

«Довго сумувати, Женю, тобі не доведеться, уранці почнеться найцікавіше», — сказав я сам до себе.

Анатолій Андрійович

Позаду мене сиділи двоє молодих людей. Юнак іще якось тримався, а дівча трусилося від холоду, і я увімкнув на всю обігрів. Мені стало гаряче, бо на спині був прикріплений спортивний костюм для дівчини. Перевдягти її зараз я не міг, потрібно було зберігати повну конспірацію аж доти, доки не потрапимо на підконтрольну Україні територію.

— Вода. Будете? — я простягнув їм пляшку з водою.

— Хіба що ви напоїте, — відповів хлопець, і я згадав, що в них зв’язані руки.

Я попросив свого напарника напоїти полонених.

— Так мило з вашого боку, — тихо промовила дівчина, — дати води перед розстрілом.

Я промовчав. Знайомий шлях цього разу здавався нескінченним. Перевірки за перевірками, дорога розбита, як після бомбардування, ще й нещодавні затяжні дощі залили водою вибоїни, але джип уперто рухається вперед, розкачуючись навсібіч, мов жирна качка. Знаю, що хлопцеві й дівчині сидіти дуже незручно із заведеними назад руками, але нічим не можу зарадити. Додаю швидкості — і машина прямує в бік Жолобка. Їдемо по Бахмутській трасі, проїжджаємо внутрішній блокпост бойовиків і звертаємо до Сіверського Дінця. Коли від’їхали на безпечну відстань, я зупинив авто й зітхнув із полегшенням.

— Ось ми й покинули ЛНР, — промовив я й повернувся лицем до молодих людей.

— Ведіть уже швидше на розстріл! — промовила дівчина. — Досить знущатися!

— Соломіє, Ігнате, ми вас вивозимо в Україну, — кажу їм.

Вони нічого не розуміють і дивляться на мене так, ніби перед ними інопланетна істота. Я пояснюю, хто ми й куди прямуємо, вони не ймуть віри, і якусь мить я мовчу, даючи їм змогу повірити в неймовірне. Мій напарник звільняє їхні руки, й Ігнат кидається йому в обійми. Соломія мовчить і лише кліпає своїми гарними очима, усе ще не вірячи у свій порятунок.

— Тобі треба перевдягнутися, — кажу їй.

Я скинув куртку, дістав зі спини костюм.

— Зможеш сама? — спитав дівчину.

— Ні.

— Чому?

Вона протягнула вперед тоненькі ручки й показала долоні. Пальці Соломії на обох руках були спухлі, синьо-червоні.

— Перебили прикладом, — сказала вона.

— Звірі! Навіщо?! — вирвалось у мене.

— Я ж скрипалька… була, так щоб більше не змогла грати, — пояснила дівчина.

— А ноги? Що з ногами?

— Били, — коротко сказала вона.

Я наказав хлопцям відійти покурити, наблизився до Соломії.

— Ти мені в доньки годишся, — сказав я. — Зараз я тебе перевдягну, і ти не маєш соромитися.

Дівчина на знак згоди кивнула головою, і я зняв із неї сукню, яка перетворилася на дрантя. Вона виявилася зовсім голою, не було навіть трусиків. Її маленькі груди, як у дівчинки-підлітка, були покусані — про це свідчили відбитки людських зубів. В одному місці укусу була гнійна рана. Усе всередині мене навіть не клекотіло — кипіло ненавистю до нелюдів, які так познущалися з дівчати. Я акуратно вдягнув спортивну курточку з каптуром, потім — штани. Маленькі ніжки були холодні, як лід, і я швидко зняв свої шкарпетки й натягнув їй на ноги.

— Нічого, Соломієчко, — сказав я лагідно, — потерпи, усе буде добре.

— Уже не буде, — тихо й сумно промовила