Читати книгу - "раКУРС"

— Скільки її вже немає? — запитала Ася.

— З жовтня минулого року.

— І жодної звістки?

— Мама казала, що їй кілька разів хтось телефонував із невизначеного номера. Вона вважає, що то Соля, а я думаю, що помилилися номером, — сказала я.

— Будемо сподіватися на краще, — промовила Ася.

Вона запропонувала новим місцем проживання обрати саме Сєвєродонецьк.

— Коли звільнять Луганськ, то буде недалеко повертатися додому, — пожартувала вона.

Ася сказала, що в місті багато переселенців, дехто вже купив тут житло, але більшість не поспішає, сподівається на повернення додому.

— З роботою важко, — попередила вона, — та за бажання десь знайти можна, житло дороге, але навпроти нас здається квартира.

— Справді?!

— Двокімнатна. Зараз можемо сходити й усе дізнатися, — запропонувала Ася.

Того ж дня я зняла житло. Залишилося знайти роботу — і можна забирати дівчаток. Я хотіла підписати контракт на службу в ЗСУ, якщо буде змога проходити службу десь неподалік, щоб займатися дітьми. Мені несказанно пощастило! Була вільна посада діловода у військкоматі, що в самому місті. Я пройшла медичну комісію й мала тиждень, щоб забрати дітей до себе.

Я покинув рідну країну наприкінці листопада. У Підмосков’ї швидко влаштувався на роботу. Добрим словом згадував Антона, який брав мене на свої шабашки, де я був підсобним робітником і дечого навчився. Робота була на будівництвах, на різних об’єктах. Працівникам надавали житло, схоже на тимчасовий великий сарай. Приміщення не утеплене, ліжка у два яруси, і два ряди нашого барака мали «централізоване опалення» — одну буржуйку на вісімдесят осіб. Дрова самі мешканці повинні були добувати, де зможуть. На всіх один душ, купайся, мийся, парся досхочу. Але вибору не було ані в мене, ані в тих гастарбайтерів, які приїхали на заробітки.

Люди до всього звикають і призвичаюються до різних умов життя, але змиритися зі скотським ставленням до заробітчан не так уже й легко. Звертання до нас «Ей, ти, хохол!» звичне. Я намагався не надавати цьому значення, не зациклюватись, але іноді кортіло сказати у відповідь: «Чую від кацапа».

У перші дні мого перебування тут я зв’язався з мамою й сказав, що кинув усе й поїхав на заробітки. Вона плакала й дорікала, що не зізнався, і вона могла б приїхати попрощатися зі мною в Луганськ. Довелося вибачатися й збрехати, що мав виїхати терміново. Насправді мені було дуже сумно. Невизначеність, розчарованість, біль утрат, сумнівне минуле — з усім цим «багажем» я приїхав сюди, і мені потрібен був час розібратись у самому собі, щоб не почуватися розлагодженим механізмом.

Я купив ноутбук й у вільний час займався вивченням історії. Анатолій Андрійович за короткий період нашого знайомства встиг відкрити деякі не відомі мені сторінки історії та викликав інтерес до її вивчення. Що більше я заглиблювався, то більше відкривались очі на, здавалося б, давно мені відомі факти. Я знаходив різні джерела, скачував книжки в електронному форматі, вивчав дослідження істориків і зробив висновок, що ті самі події можна подати під різним кутом зору, як вигідно тій чи тій стороні. Але кожна подія в історії має правдиву сторінку, і я докопувався до істини. Дослідження історії навчило мене аналізувати й зіставляти, і це було тим, чого я не вмів раніше. Якось потрапив на очі вислів Чингісхана, який мені дуже сподобався: «Якщо боїшся — не роби, якщо робиш, то вже нічого не бійся». Я стомився боятися й зараз хотів знати всю правду, а не приховану чи перекручену.

Ще в автобусі, коли я сюди їхав, познайомився з Іваном. Він також був у лавах Армії Південного Сходу, дістав поранення і їхав на заробітки. Разом із ним ми влаштувалися на роботу й жили в одному бараці. У перші ж дні Іван почав перед усіма показувати свою зверхність, хизуючись тим, що був ополченцем. Я йому зауважив, що краще про це мовчати, але він був упевнений, що росіяни повинні приймати його з розкритими обіймами, як справжнього героя. Іван не проминув похвалитися своїм бойовим шляхом і перед місцевими, а за кілька днів його перестріли незнайомці та добряче відгамселили. Тиждень він лежав у ліжку, повний розчарування від такого «хамського ставлення до героя». Після того випадку інші колишні ополченці воліли привселюдно не розповідати про своє минуле, хіба що стиха вели розмови між собою. Якось до нас приєднався новенький, як ми пізніше дізналися, колишній міліціянт ЛНР.

— Гадав, що приїду в Росію, братню республіку, — розповів він мені, — подивляться документи, з яких видно, де і ким я був, і охоче приймуть на службу. Я був упевнений, що нас тут справді підтримують чим можуть і з моїм досвідом одразу приймуть на роботу, а вийшло все не так, як хотілося. Думав: ось заживу! Тут і зарплатня вища, і будуть мені честь і повага.

— Не прийняли? — запитав я.

— Ти б бачив, як вони на мене подивилися, коли дізналися, що я служив у ЛНР! З таким презирством, зневагою, і головне — з недовірою! — обурювався колишній мент. — Майже відкрито сказали, що нам такі не потрібні, мовляв, ви вже один раз зрадили свою країну, то де гарантія, що нас не зрадите? Ось тобі й сестра Росія! Порадили йти на будівництво. Ось тепер маю