Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

— Не міг він так про Робіна думати. Вони друзями були. І компаньйонами.

— Не має значення. У будь-якому разі, де зараз Шурик я й сама хотіла б з'ясувати. Та ще багато в чому розібратися. Прилад у мене. По-моєму, це достатній привід, щоб організувати мені зустріч із Робіним. Ти ж сам учора збирався мені всіляко сприяти?

— А дядько Жорик що?

— Та нічого, — я знизала плечима. — Вони дружили навіть раніше з Метром вашим. Він і в гостях у нас бував.

— Я Метра бачив у вас. Там і познайомилися. Просто не знав, що він тобі родич. Ти мені про дядька Жорика та валізу краще відповідай.

— А ти як гадаєш? — я не знала, що відповідати, і вважала за найвірніше надати сусідові можливість самому придумати пояснення всього, що відбувалося.

— Гаразд, вірю, — в погляді сусіда цього разу промайнуло щире замилування. Такі родинні зв'язки істотно підносили мене в його очах. Добре, що про моє споріднення з Вадимом Тимко нічого не знає. — Сказати, що ти прилад продати Робіну хочеш?

Подумки я подякувала сусідові за чудову ідею.

— Ну, так. Чого він без діла валятиметься, — тут я подумала, що навряд чи людина, яка вимагає грошей, може справити на друзів Артема гарне враження, й вирішила виправитися. — Скажи краще, що я — довірена особа Метра. Про гроші говорити не варто. Мені негативні настрої ні до чого.

— Я тоді зараз подзвоню, типу, Сержу. Він Робіну все, типу, передасть. Якщо той вийде на зв'язок, звісно. Гадаю, заради приладу Робін, типу, з ким завгодно на зустріч погодиться.

— Таке відчуття, що зустріч із мною — щось жахливе, — пирхнула я. — Погодиться, куди він подінеться! — у глибині душі я сподівалася, що й не заради приладу теж. — Тільки не варто поки нікому говорити, що прилад знайшовся.

— Чому?

— Скажемо так, — я знову не знала, чому. Не пояснювати ж, що прилад справді давно вже в Робіна. — Я не хочу неприємностей і силових впливів. Відкіля я знаю, якими методами Вадим вирішить у мене цей прилад вилучати?

Я раптом спохопилася, що назвала Робіна по імені. По ідеї, для Артема я не повинна була знати, як звуть його шефа. На щастя, сусід, як завжди, був не надто уважний і пропустив мою промашку повз вуха.

— Та ти що?! — Артем зробив великі очі. — Щодо цього я й за себе, й за хлопців власною головою поручуся. І за Робіна теж. Ми ж — за справедливість. Нікого безвинно кривдити не збираємося…

Я так до кінця й не зрозуміла, чи справді сусід вірить цим казкам, чи просто намагається переконати всіх навколо в своїй наївності.

— Казки це все, — сухо відрубала я. — Зробиш, як я кажу. Довідаєшся, коли й де Робін наступного разу з'явиться, та розповіси мені.

У кухні запанувало мовчання. Артем пересмикнув своїми плічми-кісточками й відійшов до вікна.

— Ти ж сама знаєш, — зрештою, заговорив він, — нам без цього приладу — клямка. А чи з'явиться Робін до того, як ми з «Бентлі» вовтузитися почнемо, ніхто не знає. Ти розумієш?

Ситуація набувала зовсім іншого вигляду. Своєю брехнею я практично штовхала Тимка та його друзів у руки до охоронців. Будемо сподіватися, що Вадик не зможе не з'явитися до спроби викрадення «Бентлі». Адже, по суті, саме Робін зацікавлений в успіху операції, виходить, він повинен принести валізу з приладом до її початку. А якщо Вадим ще до зустрічі повідомить хлопцям, що прилад знайшовся? Про можливі наслідки власного блефу я старанно змушувала себе не думати.

— Знаєш, — я верзла перше, що спадало на думку, аби лишень трохи заспокоїти Артема, — якщо Робін не з'явиться, то приладом скористатися все одно не вдасться. Там же код на валізі. Його тільки Метр і Робін знають.

— Налякала їжачка голим задом! — не надто чемно зреагував на моє попередження сусід. — Що ж ми, по-твоєму, звичайної валізи не зламаємо?

Тільки цього мені й бракувало! От сама й перехитрувала себе!

— Там не звичайний замок: якщо двічі неправильний код ввести, програма в приладі стирається.

— Звідкіля там програма?

— Почім я знаю. Як Шурик мені казав, так тобі й переказую.

— Мало там що він тобі казав. Треба ж якось від вашої, типу, бабської цікавості застрахуватися. Не могло там бути ніякої програми. Хоча… Знаєш що? Я зараз збігаю, Сержу подзвоню. Аби знав, що казати, коли Робін раптом зателефонує. — Артем перехопив мій зляканий погляд. — Не дрейф. Про валізу він Робіну не скаже. Просто передасть, що терміново зустрітися необхідно. А сам Серж і не подумає в довіреної особи Метра валізу віднімати. Ми ж розумно-розумно поводитимемось. Скажемо, що ти все зробила як належить. І пароль сказала, й валізу мені показала.

— А ти за свого Сержа можеш поручитися? — засумнівалась я. — Раптом вирішить перед Робіним прогнутися та про валізу скаже.

— Поручуся, — швидко промовив Артем. — Серж ніколи ні перед ким не прогинався. Якщо я попрошу мовчати — промовчить. Ти просто не розумієш. Це ж Серж!

— Гаразд, повірю. Але ж гляди, я твоєму слову, можна сказати, свою безпеку довіряю. Ходімо дзвонити.

— Якщо хочеш, можеш дати мені ключі, я, типу, сам подзвоню. Чого тобі туди-сюди бігати…