Читати книгу - "Необхідні речі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Уві сні саме мала початися сьома гра Світової серії – якоїсь давньої, елвісівської ери, у якій відбувався старий апофеоз протиборства в бейсбольному уособленні, «Доджерз» проти «Янкіз»[73]. Сенді Коуфекс був на тренувальному майданчику, розігрівався перед «жопошниками». Також між кидками він розмовляв із Браяном Раском, який стояв поруч. Сенді Коуфекс чітко пояснив Браянові, що саме він має зробити. Говорив дуже зрозумілою мовою, поставив усі крапки над і й риски над т. Жодних проблем.
Єдиною проблемою було ось що: Браян не хотів цього робити.
Він почувався якимсь покидьком, сперечаючись із бейсбольною легендою на кшталт Сенді Коуфекса, але все одно спробував.
– Ви не розумієте, містере Коуфекс, – сказав він. – Я мав розіграти Вілму Джерзик, і я так і зробив. Я вже це зробив.
– І що? – запитав Сенді Коуфекс. – До чого ти ведеш, куций?
– Ну, ми так домовлялися. Вісімдесят п’ять центів і один розіграш.
– Ти впевнений, куций? Один розіграш? Точно впевнений? Він сказав щось типу: «не більше одного розіграшу»? Щось таке юридичне сказав?
Браян не міг пригадати конкретно, але всередині поступово сильнішало відчуття, що його обтупили. Ні… не просто обтупили. Спіймали. Ніби мишу з кусником сиру.
– Я тобі так скажу, куций. Умова була…
Він перервався й видав коротке «уххх!», кидаючи потужний «верхній швидкісний». М’яч влетів у рукавицю кетчера, видавши тріск, наче від пострілу рушниці. З рукавиці здійнявся пил, і Браян з раптовим страхом усвідомив, що вже бачив ті бурхливо-блакитні очі, що дивилися з-під маски кетчера. Очі містера Ґонта.
Сенді Коуфекс зловив м’яч від містера Ґонта, тоді перевів порожні, як коричневе скло, очі на Браяна.
– Умова така, як я кажу, куций.
Очі Сенді Коуфекса зовсім не карі, усвідомив уві сні Браян. Вони також блакитні, що цілком зрозуміло, оскільки Сенді Коуфекс також був містером Ґонтом.
– Але…
Коуфекс-Ґонт підняв праву руку в рукавиці.
– Я тобі ось що скажу, куций. Ненавиджу те слово. Зі всіх слів англійської мови воно найгірше. Думаю, найгірше в будь-якій мові. «Але» – це середина слова «туалет», а це місце, де люди серуть.
Чоловік у старомодній уніформі «Бруклін Доджерз» сховав бейсбольний м’яч у рукавицю й повернувся обличчям до Браяна. Так, це був містер Ґонт, і Браян відчув, як серце стискає холодний, тривожний жах.
– Я сказав, що хочу, щоб ти розіграв Вілму, Браяне, так, але не казав, що йдеться лише про один-єдиний розіграш, який треба їй влаштувати. Ти просто так собі подумав, куций. Ти мені віриш чи хотів би почути запис нашої розмови?
– Я вам вірю, – відповів Браян. Він був небезпечно близьким до того, щоб розрюмсатися. – Вірю, але…
– Що я тобі щойно сказав про те слово, куций?
Браян опустив голову й важко ковтнув.
– Тобі багато чого потрібно повчитися в тому, як правильно торгуватися, – сказав Коуфекс-Ґонт. – Тобі й усім іншим у Касл-Року. Але саме це і є однією з причин, чому я прийшов: провести семінар із вишуканого мистецтва торгів. У місті раніше жив один чоловічок на прізвище Меррілл, який трохи в цьому кумекав, але його давно немає і важко знайти. – Він вишкірився, демонструючи великі нерівні зуби Ліленда Ґонта на вузькому замисленому обличчі Сенді Коуфекса. – І ще слово «угода», Браяне: я планую провести ще кілька важливих уроків на цю тему також.
– Але… – Слово вискочило Браянові з рота ще до того, як він зміг його спинити.
– Жодних «але», – відказав Коуфекс-Ґонт. Він нахилився вперед. Очі пильно вдивлялися в Браяна з-під козирка бейсболки. – Містер Ґонт краще знає. Можеш це повторити, Браяне?
Горло Браяна підкорилося, але звідти не долинуло ні звуку. Йому стало гаряче, з очей крапнули зрадницькі сльози.
Велика холодна долоня опустилася Браянові на плече. І стиснула.
– Скажи!
– Містер Ґонт… – Браянові довелося ще раз ковтнути слину, щоб зробити місце для слів. – Містер Ґонт краще знає.
– Саме так, куций. Правильно. І тому ти робитимеш те, що я скажу, бо інакше…
Браян зібрав усю свою волю й зробив останнє зусилля.
– А якщо я все одно відмовлюся? Якщо відмовлюся, бо не розумію, як воно там… умов?
Коуфекс-Ґонт дістав бейсбольний м’ячик із рукавиці й стиснув його в кулаці. Зі швів закрапали дрібні краплі крові.
– Ти просто не можеш відмовитися, Браяне, – м’яко промовив він. – Уже ні. Тому що це сьома гра Світової серії. Усі сучки´ вже підпиляно, тож зараз час або срати, або своє брати. Ти роззирнися. Гарненько роззирнися.
Браян роззирнувся і з жахом побачив: «Еббетс Філд» настільки заповнений, що люди стоять у проходах… і він усіх їх знає. Браян побачив маму й тата, що сиділи з молодшим братом Шоном у VIP-ложі за основною базою. Його клас логопедії, обабіч якого міс Реткліфф і її кремезний тупак-хлопець Лестер Претт, вишикувався вздовж лінії першої бази, попиваючи «Роял Краун Колу» й наминаючи хотдоґи. Усі з шерифської управи Касл-Рока сиділи на дерев’яних лавах і пили пиво з паперових стаканів, на яких було зображено цьогорічних учасниць «Міс Райнґольд»[74]. Він побачив свій клас недільної школи, міських виборних, Майру і Чака Евансів, дядьків і тіток, двоюрідних братів і сестер. За третьою базою сидів Сонні Джекетт, а коли Коуфекс-Ґонт метнув скривавлений м’ячик і той знову рушничним пострілом ляснув у рукавиці кетчера, Браян побачив обличчя за маскою, і воно належало Г’ю Прісту.
– По дорозі тебе розкатаю, малий, – промовив Г’ю, кидаючи м’яч назад. – Пискнеш, як свиня.
– Розумієш, куций, тут уже не йдеться просто про бейсбольну картку, – сказав збоку Коуфекс-Ґонт. – Ти ж розумієш, правда? Коли ти накидав болота на простирадла Вілми Джерзик, то дещо почав. Як можна почати сходження лавини, просто скрикнувши надто голосно в теплий зимовий день. Тепер у тебе простий вибір. Можеш продовжувати… або залишатися на місці і опинитися в могилі.
Уві сні Браян нарешті заплакав. Він розумів, так. Добре зрозумів, що тепер уже надто пізно щось змінити.
Ґонт стиснув м’ячик. Засочилося ще більше крові, подушечки пальців глибоко занурилися в білу м’ясисту поверхню.
– Якщо не хочеш, щоб усі в Касл-Року дізналися, що це ти почав цю лавину, то, Браяне, краще роби так, як я скажу.
Браян заплакав ще сильніше.
– Коли ведеш справу зі мною, – сказав Ґонт, замахуючись для кидка, – потрібно пам’ятати дві речі: містер Ґонт краще знає… і справу не закінчено, доки містер Ґонт не сказав.
Він кинув м’яч тим звивистим грім-серед-ясного-неба рухом, який у Сенді Коуфекса було важко відбити (принаймні такою була скромна думка Браянового батька), і м’яч, влетівши в рукавицю Г’ю Пріста, вибухнув. Кров, волосся й волокнисті шматочки плоті розлетілися на яскравому осінньому сонці. А тоді Браян прокинувся, плачучи в подушку.
8
Тепер Браян їхав, щоб зробити те, що йому наказав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідні речі», після закриття браузера.