Читати книгу - "Таємниця Михайла Грушевського"

27 квітня вони відбули передостаннє в своїй історії засідання. Зі складу уряду вийшли міністри – члени УПСФ. Формальний привід – «відсутність… конкретної програми діяльності» РНМ, а також те, що «Кабінет міністрів не в силі стати на шлях реальної роботи і не виявляє високої здатності до праці»[397]. Цікаво, що це прозріння сталося буквально за декілька годин до скасування німцями і Ради міністрів, і ради Малої, і УНР як державної формації – але то вже інша історія. А в цій історії ті члени уряду, які у складі кабінету залишилися, встигли 29 квітня ухвалити кілька рішень у фінансовій царині, зокрема «про випуск білетів Державної скарбниці на 600 млн крб.»[398]. Забули, щоправда, вирішити питання про фактичне забезпечення цієї купи надрукованих у Німеччині папірців, але і це також інша історія.

Конституція УНР: сучасні оцінки

А в історії, яка стрімко добігала кінця в останні дні квітня 1918 р., залишалося перегорнути лише одну сторінку. «За іронією долі, – йдеться, наприклад, в одному навчальному посібнику для старшокласників, рекомендованому Міністерством освіти і науки, навмання нами обраному з-поміж багатьох інших, – день 29 квітня 1918 р. увійшов до історії України як радісний і водночас смутний. Того дня Центральна Рада прийняла Конституцію УНР. Це була перша Конституція суверенної і самостійної Української держави. Вона складалася з 83 статей, котрі декларували УНР як унітарну демократичну державу з рівними правами для всіх її громадян, з широким місцевим самоврядуванням. Кожній нації, що населяла УНР, гарантувалася національно-персональна автономія. Вищим законодавчим органом влади мали стати Всенародні збори, а вищим виконавчим органом – Рада народних міністрів. М. Грушевський, згідно з конституцією, фактично ставав першим президентом держави».[399]

Ми процитували перший-ліпший підручник з десятка сучасних посібників для середньої та/або вищої школи, – а таких у будь-якій книгарні можна знайти з півдюжини. Якби в цих крамницях можна було придбати фахові історичні дослідження, то охочі зробити це могли б ознайомитися, наприклад, і з такими висновками.

У конституційних актах УНР, тобто і в Статуті про державний устрій, права та вольності УНР (саме так називався Основний закон цієї «держави», ухвалений 29 квітня), «знайшли своє втілення концепції правової та соціальної держави, які розвивали у своїх працях Б. Кістяківський, С Котляревський, М. Ковалевський, М. Грушевський» та інші мислителі. У Конституцію УНР були імплементовані і фундаментальні ідеї М. Міхновського, а саме:

– розподіл України на землі;

– скасування приватної власності на сільськогосподарські угіддя;

– становий поділ людності;

– закріплення недоторканості особи;

– скасування постійного війська.

Це, так би мовити, «позитивні» риси так званого «основного закону» УНР. Траплялися в ньому – а як без цього? – й окремі, хоча і «серйозні» вади. Наприклад, у документі не були закріплені майнові права громадян і не були передбачені засади діяльності стабільної виконавчої влади. І взагалі – в Статуті «цілком очевидна наявність рис змагання двох тенденцій: прагнення створити свою парламентарну демократичну республіку, яка б могла вирішити завдання далекосяжних соціальних реформ і завершити національне визволення, з одного боку, а з іншого – перейти від цієї реформи до так званої «трудової демократії», запроваджуючи дуже небезпечну «радянську» засаду позбавлення деяких публічних прав частини українського населення – «нетрудових класів». Ця боротьба двох державно-правових тенденцій виразно відобразилась у більшості конституційних актів того часу».[400]

Знайти в спеціальних дослідженнях можна і радикальніші твердження. Наприклад, такі: «Статут про державний устрій, права та вольності УНР <…> відтворив позитивний досвід законотворчої діяльності УЦР та кращі надбання сучасного йому європейського та американського конституціоналізму». Або: «Основою конституційних ідей в українській політичній та правовій думці протягом всього XX ст. в більшості своїй були ідеї, спрямовані на реалізацію українським народом свого невід’ємного права на самовизначення та побудову суверенної, національної, демократичної, української держави»[401]. Якщо комусь такі оцінки видаються не зовсім мажорними, можна запропонувати дещо інші, наприклад, такі:

– «УЦР вдалося розробити основи конституційного <…> законодавства»;

– «в УНР поняття правової держави ототожнювалися з принципом верховенства права»;

– «в основу конституційних актів закладені такі загальновизнані засади, як ствердження суверенітету народу і суверенітету держави»;

– «аналіз законодавчої діяльності УНР показує, що особливо негативно на неї вплинула відсутність чіткої процедури підготовки і прийняття законопроектів, багато з яких мали декларативний характер і не вирішували основних проблем. Однак, незважаючи на значні недоліки, перші нормативно-правові акти конституційного характеру переконливо свідчать про розвиток української державності у напрямку розбудови власної правової держави із гарантованим захистом прав і свобод усіх її громадян»[402]. Перевірити «поетику» будь-якої наукової розвідки з цього питання досить легко – за допомогою «алгебри» документів. Відомості, проаналізовані та оприлюднені П. Гай-Нижником, свідчать: «підвалини краху першої революційної (а не правової. —Д. Я.) форми української державності полягають <…>у неспроможності тогочасних соціалістичних діячів до структурної розбудови держави як інституту влади, як соціально-економічного механізму, як, врешті, фінансової системи… Непевно закладений фундамент, який прагла звести Центральна Рада, не став надійною підмурівкою для державного будівництва в Україні».[403]

Конституція УНР як вершина інтелектуального убожества українського націонал-соціалізму

Погортаймо сторінки академічного археографічного збірника, які передають атмосферу останніх трьох днів життя УНР – 27, 28 та 29 квітня. Цитовані нижче документи – підкреслимо це знову – оприлюднено понад десять років тому! Але факти принципово не цікавлять професійних патріотично налаштованих любителів писати талмуди з «національної» та «революційної» історії.

Центральна подія неділі, першого дня останнього засідання Малої ради – виступ прем’єра Голубовича. Звертаючись до поодиноких колег, він висунув низку звинувачень на адресу окупантів. Основне з них – «представники німецької військової власті, які знаходяться зараз в Києві, не зуміли зорієнтуватись як у сучасному моменті, так не зуміли зорієнтуватись в умовинах нашого життя. Не зуміли стати на нашу точку погляду і не зуміли дати можливість перевести лад та спокій на Україні». «Може, – висловив припущення голова уряду, – має місце навіть небажання розібратись в наших справах і з боку цих, мабуть, не дуже відповідальних властей Німецької держави, які находяться на Україні». Натомість, за словами Голубовича, «відношення німецького уряду <…> є інакше, дружнє і прихильне».[404]

28 квітня, в понеділок, учасники засідання мали змогу почути не менш відважні слова міністра Порша: «ми повинні домагатись усунення з України теперішніх полководців». Погрозив союзникам і Б. Мартос: «нехай німці не забувають того, що коли щось трошки зміниться