Читати книгу - "Сповідь відьом"

— Докторе Бішоп, можна я вам дещо покажу, якщо ви маєте час? — Я аж підскочила від несподіванки, зачувши голос Метью.

— Так, звичайно, — сказала я, наосліп обертаючись до нього. — Дякую вам, — пошепки сказала я пану Джонсону.

— Ходімо. Негайно, — просичав мені Метью. У проході вже зібрався чималенький натовп всіляких створінь; вони витріщалися на нас з цікавістю та осудом. Серед них я побачила Нокса, Тімоті, страшненьких сестричок-вампіричок та Джиліан, хоча окрім них там було ще чимало не знайомих мені облич. Старі портрети королів, королев та інших поважних персон теж повитріщалися на нас згори з не меншим осудом.

— Він не міг щезнути, бо я недавно бачила його, — вперто повторила я. — Треба сказати працівникам, щоб перевірили.

— Не кажи — і навіть не думай про це! — Збираючи мої речі й вимикаючи мій комп’ютер, Метью так швидко замахав руками, що замість них я побачила лиш розмиту пляму.

Я слухняно почала перебирати в пам’яті імена англійських монархів, починаючи з Вільгельма Завойовника, щоб звільнити свої думки про зниклий манускрипт.

Повз нас пройшов Нокс, заклопотано набираючи на своєму телефоні якийсь текст. За ним слідком поспішали страшненькі сестрички, іще похмуріші, ніж зазвичай.

— Чому вони йдуть? — спитала я у Метью.

— Тобі не вдалося отримати «Ешмол сімсот вісімдесят другий», от вони й перегруповуються. — Метью посунув мені мій комп’ютер та торбу, а сам узяв два манускрипти, над якими я працювала. Вільною рукою він стиснув мене за лікоть і спрямував до столика замовлень. Тімоті сумно помахав мені з Сельден-Енду, символічно стиснув на прощання дві руки і відвернувся.

— Шоне, доктор Бішоп повертається зі мною до коледжу, щоби допомогти вирішити проблему стосовно паперів Нідхема. До кінця сьогоднішнього дня ці манускрипти їй не знадобляться. Я теж сьогодні вже не повернуся.

З цими словами Метью подав манускрипти в коробках. Шон похмуро зиркнув на вампіра, склав манускрипти більш акуратно і поніс їх до замкненого тимчасового сховища.

Спускаючись сходами, ми не зронили ані слова, а коли проштовхалися крізь скляні двері до внутрішнього двору, я була готова вибухнути купою запитань.

Біля бронзової статуї Вільяма Герберта, обпершись об металеву огорожу, стояв Пітер Нокс. Метью різко зупинився, став попереду і провів мене повз відьмака, затуляючи своєю чималенькою фігурою.

— Ага, докторе Бішоп, не вийшло прибрати до рук манускрипт, — зловтішно кинув Нокс. — Я ж казав, що то була випадковість. Навіть представниця роду Бішопів не зможе зламати оте закляття без належної підготовки у відьмацькому ремеслі. Це вдалося б вашій матері, але вам, здається, бракує її талантів.

Метью прикусив губу, але промовчав. Він намагався не втручатися в стосунки двох представників відьмацького племені, однак не можна без кінця притлумлювати бажання придушити Нокса.

— Манускрипт щез. Так, моя мати була талановитою, але вона була відьмою, а не мисливським собакою, — вибухнула я, і Метью підніс руку, щоб вгамувати мене.

— Так, на певний час цей манускрипт зник, але ви віднайшли його, — сказав Нокс. — Втім, добре вже й те, що вам не вдалося зламати те закляття вдруге.

— Ну і що ж у цьому доброго? — роздратовано спитала я.

— Ми не можемо допустити, щоб наша історія потрапила до рук таких тварюк, як він. Відьми та вампіри не товаришують, докторе Бішоп. І для цього є більш, ніж вагомі підстави. Не забувайте, хто ви є. А якщо забудете, то неодмінно пожалкуєте.

«Відьма не мусить мати секретів від інших відьом. Коли вона не дослухається до цієї поради, то трапляється лихо». Голос Джиліан відлунням промчав у моїй голові, й мені здалося, що стіни бібліотеки загрозливо насуваються на мене. Я насилу придушила паніку, що вирувала в мені, загрожуючи вихлюпнутися на поверхню.

— Іще одна погроза — і я вб’ю тебе на місці, — тихо мовив Метью, але отетерілий погляд якогось туриста, що проходив повз нас, засвідчив, що обличчя вампіра видало надзвичайно сильні емоції.

— Метью, — попросила я. — Тільки не тут.

— Що, вже переключився на відьом, Клермоне? — саркастично спитав Нокс. — Тобі що, для лихих справ бракує людей та вампірів?

— Облиш її. — Повторив Метью так само спокійним тоном, але я відчула, як напружилося його тіло, готове напасти на Нокса тієї ж миті, коли він хоч пальцем поворухне в моєму напрямку.

Обличчя відьмака перекосилося.

— За жодних обставин. Вона належить нам, а не тобі. І манускрипт — також.

— Метью, — повторила я більш настійливо. Біля нас зупинився підліток-людина з кільцем у ніздрі та прищами на обличчі, і з цікавістю вилупився на вампіра. — Ходімо, бо на нас люди витріщаються.

Він повернувся і схопив мене за руку. Шок від дотику його холодної шкіри та усвідомлення того, що тепер я прикута до нього, мов ланцюгом, уразили мене одночасно. Метью потягнув мене, підхопивши під пахву, як мішок.

Нокс презирливо гмикнув.

— Цього буде замало, щоб уберегти її, Клермоне! Вона роздобуде той манускрипт, але для нас. Ми про це потурбуємося.

Не кажучи ні слова, Метью протягнув мене через квадрат внутрішнього двору і виніс на широкий брукований тротуар довкола Камери Редкліф. Окинувши оком замкнену браму коледжу Всіх Душ, він швидко та емоційно вилаявся, а потім повів мене далі до центральної вулиці.

— Вже недалеко, — кинув він, міцніше стискаючи мою руку.

Навіть біля сторожки Метью не випустив моєї руки, прямуючи до свого помешкання, і злегка кивнув у привітанні охоронцю. Ми піднялися до його мансарди, де було так само тепло й затишно, як і увечері минулої суботи.

Метью кинув ключі на буфет, досить безцеремонно опустив мене на софу, а сам пішов на кухню. Невдовзі він повернувся зі склянкою води і подав її мені. Я тримала склянку, але не пила, аж поки він вирячився на мене так, що я перелякано відсьорбнула — і поперхнулася.

— Чому ж мені не вдалося роздобути той манускрипт вдруге? — ніяк не могла заспокоїтися я, буквально ошелешена тим, що Нокс сказав правду.

— Треба було мені керуватися своєю інтуїцією, — озвався Метью від вікна; він то стискав, то розтискав свою праву руку, не звертаючи на мене анінайменшої уваги. — Ми не розуміємо, який стосунок ти маєш до того закляття, ось у чім річ. Відтоді, як ти побачила «Ешмол сімсот вісімдесят другий», над тобою нависла серйозна небезпека.

— Метью, хоч як би Нокс і не погрожував мені, він не такий ідіот, щоб утнути щось дурне на очах у багатьох свідків.

— Кілька днів ти проведеш у Вудстоці.