Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"

досі, а люта, інколи сліпа. В сутності цієї сліпої ненависті була любов до народу, до німців, серед яких він прожив ці довгі дванадцять років. «Введення карткової системи? — В цьому винні Кремль, Черчілль та євреї. Відступили під Москвою? — В цьому винна російська зима. Розбиті під Сталінградом? — В цьому винні зрадники-генерали. Зруйновано Ессен, Гамбург і Кіль? — У цьому винен вандал Рузвельт, який іде на поводі в американської плутократії». І народ вірив цим відповідям, які йому готували люди, що не вірили в жодну з цих відповідей. Цинізм звели в норму політичного життя, брехня стала необхідним атрибутом повсякденності. З'явилося якесь нове, не бачене досі поняття правдобрехні, коли, дивлячись одне одному в очі, люди, які знали правду, говорили одне одному брехню, знову ж таки точно розуміючи, що співрозмовник приймає цю необхідну брехню, порівнюючи її з відомою йому правдою. Штірліц зненавидів тоді безжалісне французьке прислів'я: «Кожен народ заслуговує свого уряду». Він міркував: «Це націоналізм навиворіт. Це виправдання можливого рабства й злочину. Чим винен народ, доведений Версалем до голоду, злиднів і відчаю? Голод породжує своїх «трибунів» — Гітлера та всю іншу банду».

Був час, коли Штірліц боявся своєї глухої, важкої ненависті до «колег». Серед них було немало спостережливих і пильних людей, які вміли дивитися в очі й розуміти мовчання.

Він дякував богові, що вчасно «замонтував» хворобу очей, і тому майже завжди ходив у димчатих окулярах, хоча спершу ломило в скронях і розколювалася голова — зір же в нього був чудовий.

«Сталін правий, — думав Штірліц. — Гітлери приходять і відходять, а німці залишаються. Але що з ними буде, коли згине Гітлер? Не можна ж сподіватися на танки — наші й американські, які не дозволять відродити нацизм у Німеччині? Чекати, поки вимре покоління моїх «товаришів» і по роботі, і за віком? Вимираючи, не покоління встигне розтлити молодь, дітей своїх, бацилами виправданої брехні і вдавленого в серця й голови страху. Вибити покоління? Кров породжує нову кров. Німцям треба дати гарантії. Вони повинні навчитися користуватися свободою. А це, мабуть, найскладніше: навчити народ, цілий народ, користуватися найдорожчим, що відпущено кожному, — свободою, яку надійно гарантує закон…»

Певний час Штірліцу здавалося, що масове, глухе невдоволення апарату при абсолютній сліпоті народу — з одного боку і фюрера — з другого ось-ось обернеться путчем партійної, гестапівської й військової бюрократії. Цього не сталося, бо кожна з трьох цих груп бюрократів дбала про свої інтереси, про свої особисті вигоди, про свою невеличку мету. Як і фюрер, Гіммлер, Борман, вони клялися рейхом і німецькою нацією, але вони думали тільки про себе, тільки про своє власне «я»; чим далі вони відривалися від інтересів і потреб простих людей, тим більше ці потреби й інтереси ставали для них абстрактними поняттями. І чим довше «народ мовчав», тим частіше Штірліц чув від своїх «колег»: «Кожна нація заслуговує свого уряду». Причому говорили про це з гумором, спокійно, іноді глузливо.

«Тимчасові правителі — вони живуть своєю хвилиною, а не днем народу. Ні, — думав Штірліц, — ніякого путчу вони не вчинять. Не люди вони, а миші. І загинуть, як миші, — кожен у своїй норі…»

…Мюллер, сидячи в улюбленому кріслі Штірліца, біля каміна, спитав:

— А де розмова про шофера?

— Не вмістилась. Я ж не міг говорити Борману; «Одну хвилинку, я перемотаю плівку, партайгеносе Борман!» Я сказав йому, що мені пощастило дізнатися, ніби ви, саме ви, доклали максимум зусиль, аби врятувати життя шофера.

— Що він відповів?

— Він сказав, що шофера, мабуть, зламали після тортур у підвалах і він більше не може йому вірити. Це його не дуже цікавило. Отже, у вас розв'язані руки, обергрупенфюрер. Про всяк випадок потримайте шофера в себе, і нехай його як слід нагодують. А там видно буде.

— Ви думаєте, ним більше не поцікавляться?

— Хто?

— Борман.

— Смисл? Шофер — відпрацьований матеріал. Про всяк випадок я потримав би його. А от де російська «піаністка»? Вона зараз дуже знадобилася б нам. Як там у неї справи? Її вже привезли з госпіталю?

— Як саме вона могла б нам знадобитися? Те, що їй належить робити в радіогрі, вона робитиме, але…

— Це правильно, — погодився Штірліц. — Це, безумовно, дуже все правильно. Але тільки уявіть собі, якби пощастило якимось чином зв'язати її з Вольфом у Швейцарії. Чи ні?

— Утопія.

— Можливо. Просто я дозволю собі пофантазувати.

— Та й, крім того, взагалі…

— Що?

— Нічого, — урвав себе Мюллер, — просто я аналізував вашу пропозицію. Я перевіз її в інше місце, нехай з нею працює Рольф.

— Рольф перестарався?

— Так… Трохи перестарався…

— І тому його вбили? — неголосно спитав Штірліц.

Він дізнався про це, коли йшов коридорами гестапо, щоб поїхати на зустріч з Борманом.

— Це — моє діло, Штірліц. Давайте умовимось: те, що вам треба знати, ви від мене знатимете. Я не люблю, коли підглядають у замкову щілину.

— З якого боку? — спитав Штірліц суворо. — Я не люблю, коли мене вважають за дурня в старому польському преферансі. Я гравець, а не дурень.

— Завжди? — посміхнувся Мюллер.

— Майже.

— Гаразд. Обговоримо й це. А зараз краще прослухаємо ще раз цей шматочок…

Мюллер натиснув кнопку «стоп», що обірвала слова Бормана, й попросив:

— Відмотайте метрів двадцять.

— Будь ласка. Я заварю ще кави?

— Заваріть.

— Коньяку?

— Я його терпіти не можу, відверто кажучи. Я ж п'ю горілку. Коньяк містить дубильні речовини, це для судин погано. А горілка просто зігріває, справжня селянська горілка.

— Ви хочете записати текст?

— Не треба. Я запам'ятаю. Тут цікаві повороти…

Штірліц увімкнув диктофон.

«Борман. Чи знає Даллес, що Вольф представляє Гіммлера?

Штірліц. Думаю, що здогадується.

Борман. «Думаю» — в цьому випадку не відповідь. Коли б я одержав точні докази, що він розцінює Вольфа як представника Гіммлера, тоді можна було б серйозно говорити про близький розвал коаліції. Можливо, вони погодяться мати справу з рейхсфюрером, тоді мені конче потрібно дістати запис їхньої розмови. Ви зможете роздобути цю плівку?

Штірліц. Спершу треба одержати від Вольфа запевнення в тому, що він виступає як емісар Гіммлера.

Борман. Чому ви думаєте, що він не дав таких запевнень Даллесу?

Штірліц. Я не знаю. Просто я висловлюю пропозицію. Пропаганда ворогів третирує рейхсфюрера, вони вважають його породженням пекла… Вони, мабуть, спробують обминути питання, кого представляє Вольф. Головне, що їх цікавитиме, кого він представляє в плані військової сили.

Борман. Мені треба, щоб вони дізналися, кого він представляє від самого Вольфа. Саме від Вольфа… Чи в крайньому разі від вас…

Штірліц. Смисл?

Борман. Смисл?