Читати книгу - "Зворотний бік сутіні"

І Мара, вже не стримуючись, ридала. Сльози потоками лилися з очей, і заскочений зненацька почутим та прибитий горем Стрибог ладен був зараз собі в серце пустити ту кляту золоту Перунову стрілу.

Врешті озвався:

— Моя дівчинка, моя доня мертва?

Вирвав руку з міцних обіймів Мари. Вхопився за голову двома руками, всівся на землю. Ледве стримувався, щоб не завити:

— Мертва ріка з мертвою дівчиною… Ненавиджу, ненавиджу і не пробачу ніколи… І Мороку, і Птасі, і тобі. Якби ви віддали мені малу відразу й не ховали дитину у світі смертних, то все склалося б інакше. А Морок? Батьку, як ти міг? Ви всі мені за це заплатите. Та я зі своїми вибриками просто святий, мамо. А тіло? Хоч щось виловили у ріці з… — перечепився на слові, похапцем додав: — Вона справді… мертва. Вже поховали її, так? І ти, мамо, відвела її душу, куди годиться відводити душі мертвих безсмертних, так? О, Повелителько смерті, благаю, скажи?

— Ні. Це ж Мертва ріка, сину. Вона забрала Мальву собі назавжди. І тіло забрала, і душу полонила. Це страшна смерть. Твоя донька стала частиною мертвого світу, який колись був живим і який темні свого часу перетворили на мертвий. Всі наші вчинки рано чи пізно вертаються до нас. Ти ж це знаєш.

Стрибог різко зірвався на ноги.

— Усі вчинки, кажеш? Це правда, Маро. Тут я погоджуюся з тобою. І тому… Я мушу йти. Мені потрібно оплакати кончину моєї єдиної доньки й вирішити, як далі бути. Але знай, я ніколи не пробачу усім вам. Тобі, батьку, Птасі, Перуну…

— Перуну? — Мара здивовано витріщилася на сина, витираючи долонею очі. — Він не причетний до смерті твоєї доньки.

— Так. До цього він не причетний. Зате він причетний до смерті моєї любові. Він тепер — коханець моєї дружини. Тобто не тепер. Він завжди ним був. — Стрибог вхопився рукою за місце, де висіла ладанка. Розпач загортав його серце у свій саван…

Стрибог потребував полегшення.

— Сину! Зупинись. Благаю! Який ще коханець? Перестань чіплятися до Птахи, дай спокій Перуну. І, може, якщо ти дізнаєшся всю правду про них, то врешті зрозумієш, який ти насправді бовдур.

— Я — бовдур? О, звісно, я цілковитий рогатий бовдур! Олень! Як це я смію ненавидіти коханця власної дружини? Він великий і всемогутній, він всепрощаючий та караючий! Що ти верзеш, Маро? Мо’, почнеш виплітати гарну романтичну історію про платонічну любов між стихіями? Та мені з дитинства казочками про Перуницю та Перуна всі вуха прогуділи. І, зізнаюся чесно, колись Перун був навіть моїм улюбленим героєм. Безстрашний воїн, син Сварога! Я навіть бойові стріли такі ж, як у нього, робив. З ромбічною діркою на наконечнику. Ех, та тільки глухонімий не знає старої, як світи, історії про справжнє кохання цих двох і про те, як Перуниця загинула і як безутішно ридав Перун, просячи батька Сварога повернути йому кохану. Ну, схоже, що той трохи запізнився. Бо повернув тоді, коли Перун одружився. От довелося бідолашному між двох вогнів ходити — і жінка люба, бо діти є, і Перуниця спокою не дає. А хіба може дати спокою така, як Птаха? І ти ще мені зараз будеш щось там закидати? Ну? Що не так?

— Все не так, синку! Звісно, Перун важко переживав втрату Перуниці. Сумував, оплакував і врешті вблагав батька Сварога. І той повернув йому жадане. Але повернув у такий спосіб, що тільки тепер розумієш: плани Творця щодо кожного з нас завжди справедливі. І коли просимо, мусимо бути уважним зі своїми проханнями. Бо можемо таки отримати те, про що просили. І Перун отримав те, чого хотів найдужче. Ти пригадуєш, сину, світ Арати? Світ Чотирьох Сонць? Пригадуєш завдання, яке дав тобі батько: знищити усіх в Оселищі Дива, не залишати ні старого, ні малого?

Стрибог роздратовано дивився на матір. Його всоте вже про це запитують. Скільки в його житті було воєн і знищених поселень? Сотні тисяч… Він не пам’ятає одного з такої кількості. Тому невдоволено стенув раменами.

— Не пригадую. Та хай йому грець! Ну знищили ми тоді це поселення. Так, у ньому народилася Птаха. Так, її ти врятувала від смерті, принесла у Яроворот. І що з того?

— Все правильно, сину. Птаха була донькою жриці Арати. І вона єдина врятувалася тоді. І я її врятувала. Тільки ти не знаєш, чому я це зробив. Я тобі розповім чому. Досі нікому не розповідала. Птаха була смертельно поранена і смертна. За нею теж чигала смерть, однак… До мене посеред ночі ввірвався її батько. Він благав врятувати його доньку. Благав подарувати їй Перемінника, бо дитя отримало такі рани, що навряд чи виживе, поки залишатиметься в тілі смертного. І я не змогла йому відмовити, і я зазирнула у Книгу Вічності, зазирнула раніше на десяток років і там побачила, що золотими літерами виведене ім’я цієї дівчинки — великої Безсмертної Птахи-Слави, Магури-Перуниці. І я врятувала дівчинку. Наділа на майже мертве тіло Перемінника і віднесла до Яровороту. Посолонь мовчки прийняв малу. Старий мудрий Посолонь, який ніколи не ставить зайвих запитань. Чому ти, сину, не запитуєш мене, хто був батьком Птахи? Хто був тим зухвальцем, котрий насмілився просити саму Мару про таку послугу?

Стрибог втомлено слухав:

— Ну, гаразд. Спитаю! І хто був батьком нашої Птахи, отим «підступним зухвальцем»? Точно хтось із безсмертних. Смертні навряд чи мають доступ до вашого тіла, шановна.

— О, так, сину. Це був не просто безсмертний. Це був син Творця. І я не сміла заперечити. І він взяв із мене клятву без його дозволу не розповідати нікому про його батьківство. Це був Перун. Перун — не коханець і не хтивець, як ти його вважаєш. Він любить свою доньку й оберігає її, як тільки може. Перун — батько Птахи. На відміну від тебе, він справжній батько, який постійно думає про щастя дитини, а не ганяється за неіснуючими проблемами й собі їх не створює. Так, він ніколи не забуде коханої Перуниці, але зараз він мусить дбати про неї, як про доньку. Сину, сину! Ти батько також, і ти маєш знати, що батьківська любов не менша від материнської, якщо вона справжня.

— Що? Перун — батько Птахи? Ти зараз жартуєш, так? Більшої брехні я ніколи не чув.

Стрибог пропікав Мару поглядом. У голові картинка не складалася. Як