Читати книгу - "Так казав Заратустра. Жадання влади"

Скрадається тихенько,

Зрізає голівки поблідлі,

Що кволо хиляться у ніч.

Ось так і я колись схилився

Через безумство істини,

Від прагнень і жадань,

Стомившись днем, знесилівши від світла,—

Схиливсь у вечір, прихилився в тінь:

Єдина істина

Мене дощенту спопелила.

Згадай, згадай, гаряче серце,

Знемогу й спрагу!

Коли мене

Спалила істина,

Що я лиш блазень!

Я лише поет!

ПРО НАУКУ

Так співав штукар, і всі присутні, мов птахи, непомітно потрапили в тенета його лукавого й тужливого ласолюбства. Тільки сумлінний духом не поласився на принаду: він вихопив у штукаря арфу й гукнув:

— Повітря! Впустіть сюди свіже повітря! Впустіть Заратустру! Від тебе, лихий старий штукарю, повітря в печері стає задушливим і отруйним!

Хитромудрий шахраю, ти ведеш до невідомих жадань і хащів. Біда, коли такі, як ти, морочать голову і торочать про істину!

Лихо нескутому розумові, що не стережеться таких штукарів і чаклунів! Плакала тоді їхня свобода: своїм ученням ти заманюєш у в'язниці.

Старий тужливий чорте, в твоїх наріканнях лунає ловецький пищик, ти схожий на тих, хто похвалою цноті непомітно навертає до розпусти!

Так казав сумлінний, а старий штукар обводив усіх поглядом, тішився своєю перемогою і тому й не гнівався на сумлінного.

— Помовч! — попросив він упокореним голосом.—

Хороші пісні потребують хорошого відлуння в душі, після хороших пісень треба довго мовчати.

Усі вищі люди так і роблять. А ти, мабуть, мало що втямив з моєї пісні? Тобі бракує духу чарувань.

— Те, що ти відмежовуєш мене від себе,— заперечив сумлінний,— для мене похвала, це добре. А ви, решта, що я бачу? У всіх у вас іще хтиво виблискують очі.

О вільні душі, де ваша свобода! Мені здається, ви схожі на тих, хто довго дивився на танці голих розпусних дівчат: у вас душі затанцювали!

Мабуть, у вас, вищі люди, більше, ніж у мене, того, що штукар називає своїм злим духом облуди й штукарства,— ми, звичайно, повинні бути різні.

І воістину, поки в печеру повернувся Заратустра, ми досить говорили й міркували, щоб дізнатися, що ми таки справді різні.

Навіть тут, угорі, ми, ви і я, шукаємо різного. Я, власне, прагну більшої певності, тому й прийшов до Заратустри. Адже він — найміцніша опора, найсильніше жадання,—

нині, коли все хитається, коли здригнувся світ. А коли я бачу отакі ваші очі, то мені здається, що ви прагнете більшої непевності,

більшого жаху, страшнішої небезпеки, сильнішого землетрусу. Вас вабить, як я розумію — даруйте мені, вищі люди, мою зарозумілість,—

вас вабить до найтяжчого, найнебезпечнішого життя, що проймає мене найбільшим страхом, до життя диких звірів, вас ваблять печери, ліси, стрімкі гори та підступні провалля.

І найбільше вам до вподоби не провідник, що виведе із небезпеки, а той, хто зводить убік від усіх доріг, тобто звідник. Якщо у вас і справді такі прагнення, я однаково вважаю їх неможливими.

Бо страх — це первородне, основне людське почуття, страхом пояснюється все: і первородний гріх, і первородна чеснота. На страхові зросла й моя чеснота, вона зветься — наукою.

Найдовше виховується в людині страх перед дикими тваринами,— отже, й тією, яку людина з ляком носить у собі; Заратустра називає її «тварюкою в душі».

Цей довгий, давній страх, що врешті набув духовної та душевної витонченості, нині, гадаю, зветься — наукою.

Так казав сумлінний, але Заратустра, щойно повернувшись у печеру, почув останні слова й, розгадавши їх, кинув сумлінному жменю троянд і засміявся з його «істини».

— Гей! — гукнув він.— Що я тут почув? Воістину, мені здається, що або ти дурень, або я сам,— твою «істину» я вмить поставлю догори ногами.

Бо страх — це виняток для нас. А от мужність, пригодницький дух, потяг до невідомого, до того, на що ніхто не зважився... Вся попередня історія людини — це історія мужності.

Всі чесноти людина з заздрощів відібрала в найдикіших, наймужніших звірів: тільки так вона стала — людиною.

Саме ця мужність набула врешті духовної та душевної витонченості, ця мужність з орлиними крилами та зміїною мудрістю нині, гадаю, зветься...

— Заратустрою! — в один голос гукнули всі присутні й зайшлися реготом, що ніби навис над ними важкою хмарою. Навіть штукар засміявся і хитро сказав:

— Гаразд! Мій злий дух щез! А хіба я сам не застерігав вас від нього, коли казав, що він дурисвіт, дух облуди і брехні!

А надто коли показується голий. Хіба ж я можу опиратися його хитрощам? Хіба я сотворив і його, і світ?

Гаразд! Повернімося знову до доброго гумору й добра! І хоч Заратустра вже зло позиркує на мене,— погляньте лише на нього! Він гнівається!

Та перш ніж настане ніч, він знову мене любитиме й хвалитиме: довго без таких дурниць він не може жити.

Він — любить своїх ворогів, на цьому мистецтві він розуміється краще за всіх, кого я знаю. Але за це він мститься — своїм друзям!

Так казав старий штукар, і вищі люди нагородили його оплесками,— отож Заратустрі довелося обійти всіх, з люттю й любов'ю потискуючи руки своїм друзям, неначе перед кожним він хотів щось загладити й за щось вибачитися. Та коли Заратустра підійшов до дверей печери, йому знову забаглося на свіже повітря до орла та змії,— і він уже лаштувався вислизнути.

СЕРЕД ДОЧОК ПУСТЕЛІ

1

— Не покидай нас! — сказав мандрівник, що називав себе Заратустриною тінню.— Будь з нами, бо знову запанує давня гнітюча скорбота.

Той старий штукар уже найкращим чином почастував нас найгіршим, що мав, і подивися, доброму побожному папі на очі навернулися сльози, він знову ладен вирушити в