Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

поличці деякі томи Маркса та Лассаля, і він признався, що читав їх у молодості. Хтозна, ким він тоді тільки не хотів стати! Але саме життя й успадкований від пращурів обивательський характер звели всі його мрії нанівець. Проте він усім задоволений. І тепер усі його припорошені юнацькі мрії, усі грандіозні плани та ідеї врешті-решт реалізовуються тільки в червоній краватці, яку він носить щонеділі… Отож через таку червону краватку можна впасти у справжню меланхолію. Та й зрештою, милостива пані, чи з нами відбувається не те саме? Що залишається у нас від юності? По правді, червона краватка – це не так уже й багато, втім, у декого буває й значно менше. Локон, блякла картинка, зотлілі спогади… Аж поки й для інших не перетворишся на щось подібне… Ах, ліпше про таке не думати…

– Про таке дійсно не варто думати, любий друже, – тихо мовила господиня, – особливо в травні, такого травневого вечора.

– Але саме цей вечір приніс мені такі похмурі роздуми. Хіба ж не дивно, що краса та щастя якраз і викликають найсумніші думки? Але такий мінорний настрій навіяло мені й дещо інше…

До обох із вітальні долинув трубний голос дружини комерційного радника:

– Де ж він знову пропав?

– Ось у кого настрій завжди мажорний, – усміхнулася господиня і разом із Фріцом зайшла у вітальню.

– Ну, нарешті! – вигукнула пані Фрідгайм. – Бо, поки ви там у коридорі шепотілися, до нас ледь не закрались непристойні думки!

– Та що ви кажете, – заперечила господиня будинку, вказуючи на своє все ще пишне волосся, – і це з моєю сивиною?

– Для такого ми вже застарі, – додав Фріц.

– Милий Боже, отаке бовкнути! Ви – та й застарі? – заторохкотіла дружина комерційного радника. – І це у ваші тридцять вісім років?

– Хвороба мене старить.

– Що за дурниці, що за пусті балачки. У кого серце юне, той і тілом молодий! А тепер ходімо, я заборонила забирати чай, поки ви не прийдете!

І, незважаючи на відчайдушні протести Фріца, вона наклала йому на тарілку стільки тістечок, що й на роту солдат би вистачило.

Фріц трохи поїв, а тоді роздивився навколо. Чогось йому не вистачало. Аж раптом двері музичної кімнати розчахнулися й у вітальню ввійшла юна дівчина, а разом із нею увірвався й свіжий бузковий аромат.

По-материнському ніжно господиня обійняла її за плечі.

– Ти вже досхочу помріяла, Елізабет? А до нас завітав пан Шрамм…

Фріц підвівся і захопленим поглядом окинув ніжну постать.

– Моя племінниця, Елізабет Гайндорф, – пан Шрамм, наш любий друг, – відрекомендувала їх пані Гайндорф.

Пара темно-синіх очей глянула на Фріца, а тендітна рука лягла на його долоню.

– Я запізнився, – мовив Фріц.

– Я вас добре розумію: коли навколо така краса, зовсім не хочеться йти поміж люди.

– Та все ж душа прагне до людей.

– А найдужче до того, кого й на світі нема.

– Мабуть, до людства, втіленого в цій людині…

– До чогось безіменного…

– Наші найкращі прагнення завжди безіменні…

– Це завдає болю…

– Тільки на початках – пізніше тобі це вже відомо й ти вчишся скромно жити далі. Життя – це чудо, проте в ньому не трапляється чудес.

– О ні, чудеса трапляються! – Її очі просто сяяли.

Фріца зворушили такі щирі слова. Він пригадав свою молодість – часи, коли й він говорив так само захоплено. У ньому зародилося палке бажання – хай цьому прекрасному створінню ніхто не зламає віру в чудеса.

– Люба панно, а ви вірите, що в житті може статися чудо?

– Так! Авжеж!

– Збережіть вашу віру! Всупереч усьому! Попри все! Вона – істинна! Чи не хотіли б ви тут сісти?

Він підсунув до неї крісло. Елізабет зручно вмостилася.

– А ви хіба не вірите в чудеса, пане Шрамм?

Якийсь час Фріц мовчки на неї дивився. А тоді твердо й чітко промовив:

– Вірю!

Пані Гайндорф махнула лакеєві. Той приніс на таці сигари, цигарки та лікер.

– Можете тут курити, пане Шрамм, – кивнула вона Фріцові.

– Це моя слабкість, – визнав Фріц і взяв цигарку.

– Паулю, принесіть мені теж одну! – вигукнула дружина комерційного радника.

– Сигару… – тихо прошепотів лакею Фріц.

Той посміхнувся й подав радниці скриньку з чорними гавайськими сигарами.

– Що ж, іще й люльку не забудьте, – фиркнула вона обурено.

Почувши Фріців сміх, вона збагнула їхню витівку й пригрозила пальцем.

– Ви також курите? – запитав Фріц Елізабет.

– Ні, і мені не подобається, коли курять жінки.

– Маєте рацію. Не кожній жінці таке личить. От вам зовсім не можна курити!

– Що він там каже? – вигукнула дружина комерційного радника, запідозривши черговий жарт щодо власної персони.

– Ми говорили про жінок, що курять…

– Але ж ви, як справжній митець, не розглядатимете це явище вузьколобо…

– Ні, я дивитимуся на нього з мистецької позиції.

– Тобто?

– Курець курцеві не товариш.

– Проте кожен іншому пускає дим в очі, – усміхнулася господиня.

Тут від сміху не втрималася й дружина комерційного радника:

– Тому чоловіки й курять так багато, чи не так, пане Шрамм?

– Звісно. Для чоловіків куріння – це життєва необхідність, для жінок – лиш кокетство!

– Ах, невже ви думаєте, що цигарки нам зовсім не смакують? Чи ми не здатні відчути їхній смак?

– Ні, не в тому річ. Просто жінка здатна привчити себе до будь-чого, так само як і відучитися від будь-чого, варто їй тільки повірити, що їй це пасує або ж не пасує.

– Отже, мені куріння личить? – іронічно засміявшись, запитала радниця.

– Я сказав: вірить! Це ще не означає, що так воно є й насправді.

– О маестро, який же ви жорстокий.

– Милостива пані, ви вищі за ці суперечки й не належите до жодної зі сторін. Оскільки в жінок уже сама причина куріння вказує на те, можна їй курити чи ні. Тобто курити дозволено тільки кокеткам.

– От і чудово, – усміхнувшись, дружина комерційного радника жадібно затягнулася.

– Жіноче обличчя, як у мадонни, з цигаркою в зубах виглядає зовсім не естетично. Натомість демонічний тип набуває завдяки цигарці дуже звабливих рис. Загалом чорнявим жінкам з темними очима куріння личить більше, ніж блондинкам. Зрештою, жінки інстинктивно відчувають це. Саме тому на півдні так багато затятих жінок-курців.

– Мені таке не подобається, – затялася Елізабет.

Крізь відчинене вікно долинув далекий спів.

Розмова закрутилася навколо буденних тем. Фріц задумливо відкинувся на спинку крісла, закутавшись пеленою блакитного диму. Він думав про незавершену картину, що так і залишилась стояти на мольберті. Вона мала називатися «Спасіння» й зображати зламаного життям чоловіка та дівчину, що ніжно гладить його волосся. Придатного чоловіка він уже знайшов. А тепер чекав, коли