Читати книгу - "Сестри крові"

не могли, курва, піти до повії, що мусилисьте молодицю проти її волі цюпцяти? А як вже тото зробили, то нащо було душити? За ґвалт то я би вам хіба зо три паси шкіри зі спини здер, а так ціла голова полетить до кошика». А він ще в більший плач. «Ой, — каже, — синцю, а ти би з мене й шкіру дер? А я тебе, пуцьвірінка, на руках носив, казочки вповідав!» Тут я не витримав, витер сльози, розмахнувся і опустив меча на його шию. Голова відскочила, впала на поміст і глипнула на мене здивовано, а писок був відкритий, і там ще язик тремтів — таке враження, що він щось мені ще говорив. Може, пригадував, як раз потягнув мене малого до виходку, аби я в шпарку побачив, як то кобіти справляють свої потреби. Бо стрийко був дуже фіґлярний.

— А мені згадалося, як я вішав одного розбійника, — розповідав брат Ансельм, — а він мені каже: тільки не так високо, бо мене загойдує! Га-га-га-га! А інший каже: йой, як я ся бою скуботки! Га-га-га-га!

Кати залилися реготом, а Каспер підняв келиха:

— Ану, братове, випиймо за мою Анрієту, бо вона вартує того. Вона, скажу вам, набагато господарніша за мене. Ото прийшла в «Жовте простирадло», де мої дівки працюють, роззирнулася і — до них: «А чого то тут так смердить? Що ви за нехлюї?» Далі розпитала, скільки їм платять. А тоді й каже: «Запам’ятайте, якщо хочете заробляти більше, то треба виглядати краще». А ті: «Дуже мудро. А де нам гроші взяти?» А вона: «Я вам дам». І дала, і вбрала їх, як ляльок. Змусила там усе вичистити, випуцувати, й відразу зарібки пішли догори. Бо одне мати справу з нехлюєю обдертою, а друга — з такою кралею, що не сором з нею і по місту прогулятися. Ну і теперка моїх дівок не відрізниш від пурєдних панюсь.

Майстри малодобрі випили й далі гомоніли про свої катівські справи, бо ж бачилися доволі рідко. Зайшла мова про те, яку позицію займає кат у громаді, і тут один з катів розповів, що в Аугсбурґу до ката геть інакше ставлення, там ніхто його не цурається, він має помешкання в центрі міста, вільно себе почуває, обідає з поважними людьми, здоровається за руку з лавниками.

— Треба й нам, братове, добиватися поваги до себе, — сказав Каспер. — Недарма ж Лютер писав: «Якби не було злочинів, то не було б і катів. Рука, що тримає меч і вішає, то не людська рука, а Господня. То не людина, а Господь вішає, ламає колесом, стинає голови й здирає паси зі спини».

— Правду сказано, — підтримав брат Якуб. — Кат — се слуга Божий. Ним не керує ані заздрість, ані помста, ані ненависть, ані жадібність. Він — гарант закону. Ним керує обов’язок!

Пізно ввечері кати прощалися, щоб піти на ночівлю до заїжджого двору. Вони обнімалися, клялися одне одному в дружбі й били себе в груди.

— Наше братство, — казав Якуб, — скроплене кров’ю. Не нашою. Але скроплене. І справжній друг повинен скидатися на кров, яка приливає до рани, хоч її і не кликали.

Розділ 17

Смерть від голки.

Кінець жовтня 1648 року

Ґрозваєрові вдалося приховати частину свого майна, ба навіть схитрувати й привласнити чуже, проникнувши на склад, до якого мав ключі. Він намагався заробити всюди, де тільки можливо було, і, будучи медиком, займався ще й торгівлею. Напередодні облоги цех аптекарів подав на нього до суду: «Пан доктор Мартин Ґрозвайєр займається не medicamenta, як належить лікареві, а мануальною роботою, яка є привілеєм панів аптекарів, бо продає він розмаїті свічки, коріння, марципани, горілки, цукерки et id genus[51], а також гендлює перцем, шафраном, цинамоном, гвоздикою та іншими приправами». Про вино вони не згадали, бо тут Ґрозваєр був обережнішим. Улюбленим його заняттям було підраховувати свої прибутки, міг йому віддаватися будь-коли й будь-де. Якраз, коли він займався цією боговгодною справою, йому повідомили, що прибув знайомий уже нам купець. Бурґомістр кивнув, купець Юліус Цінґлер, увійшовши, дбайливо зачинив за собою двері і промовив лише три слова: «Вона вже тут», після цього вклонився і, задкуючи, швидко вийшов.

Ґрозваєр підвівся, підійшов до вікна й окинув оком Ринок. Купець не викликав у нього жодних симпатій, ба більше — він його ненавидів, хоча той і неабияк прислужився. За тиждень до облоги Юліус повернувся з подорожі, відвідавши на прохання бурґомістра Венецію, Падую і Зальцбурґ. Новина, яку купець повідомив бурґомістрові, вартувала чимало, він аж схопився з крісла й підступив різким кроком до переляканого купчика та, взявши його за обшлаги, перепитав:

— Ти нічого не переплутав? Мартин Айрер був без одного ока, а Лукаш кульгав?

— Так, саме так. Це мені підтвердили в кількох місцях. В університеті, в шпиталі, в бурсі, в Зальцбурзі...

Ґрозваєр замислився і став нервово міряти кабінет.

— Отже... він не той, ким прикидається. Самозванець, який захопив чуже майно. А може, ще й убив Мартина! — Він зблиснув гнівно очима.

— Ну, вбити він його не вбив... — несміливо заперечив купець.

— Звідки така певність?

— Та звідти, пане бурґомістре, що то ви найняли убивць. Вибачте, що я вам те кажу.

— Що ти мелеш? Я? — Ґрозваєр аж закипів од гніву.

— Тільки заспокойтеся. Я на вашому боці. Ви попросили, я найняв.

— Я попросив? Вас? — Ґрозваєр виразно був ошелешений. — Що за маячня? Та хто ви такий?

— Прошу не гніватися і вислухати мене терпляче. Все дуже просто. На ту пору ви перехопили листа від Мартина Айрера до магістрату, де той повідомляв, що вирушив до Львова, щоб успадкувати аптеку й кам’яницю. А ви й самі мали на неї око. Отже, ви звернулися до мого брата у перших Ґеорґа. Пригадуєте? Такий грубенький опецьок... Ото він і поцікавився в мене, чи маю я гарних, бажано небалакучих хлопців, які б за не надто великі гроші декого вистежили й застрелили. У мене такі були, траґачами працювали та любили й кулаками помахати. Здорові були хлопи. Вони й влаштували засідку. І навіть убили кого треба, але так сталося, що