Читати книгу - "Сестри крові"

— Знаю я його, ще той пройдисвіт! Ото тільки не можу його вистежити, як він трупи краде і на них свої сатанинські експерименти влаштовує.

— Нагадаю, бо це суттєво для нашої історії, у нього теж одне око на перев’язі, то він і подумав, гейби то на нього чатувала засідка, і уже ві Львові намагався розвідати, ким були ті нападники. Коли їхні трупи привезли, то це швидко з’ясувалося, й він приходив до мене та допитувався, чи я чогось не знаю. Але де би я щось про це знав? У мене писок у таких справах завше на ґвінт[52]. А ще я там у Падуї та Венеції довідався, що Лукаш і Мартин були нерозлийвода, кумплі на амінь. Тож я гадаю, що перевтілення відбулося за пропозицією самого Мартина. Бо Йоган мені сказав, що небіжчик ще кілька хвилин жив і говорив із ними. Отже, наш Мартин-Лукаш має свідка Йогана, який радо підтвердить, що Мартин сам запропонував Лукашеві зайняти його місце, — купчик зробив паузу і, прискаливши око, додав: — Щоправда, мій брат теж загинув за загадкових обставин.

Ґрозваєр впав у крісло, розчервонівся і не на жарт розхвилювався, здогадуючись, куди той гне. Йому увесь час здавалося, що його таємниця надійно прихована після того, як купчикового брата було вбито. А тепер оцей нахаба стоїть і всміхається.

— Гаразд, — процідив крізь зуби. — Я думаю, ви щось від мене хотіли б?

— Авжеж... Я хотів би, щоб магістрат на свої бенкети закуповував лише в мене вина. Це ж не надто велике бажання?

Ґрозваєр постукав пальцями по столу. Нахаба! Рідкісний нахаба! Досі сам бургомістр продавав вино магістрату через підставного винаря. І що ж? Тепер він мусить позбутися свого законного прибутку? Він продовжував постукувати пальцями по столу, роздратовано шукаючи виходу. Нічого задовільного не спало на думку, і він вирішив тимчасово піти на поступку.

— Так... я посприяю вам.

— А ще я хочу сказати, — усміхнувся Юліус, — що, коли вам розходиться про того Мартина, мається на увазі фальшивого, то є люди, які такі справи роблять чисто й красиво.

— Це хто?

— Орден Сестер святої крові чи то пак Ordo Sororum Sancti Sanguinis. Це, звісно, буде вам трохи коштувати, зате після себе вони не залишають жодних слідів. Окрім трупа, звісно.

Бургомістр хотів щось заперечити, але подумав, що він і так уже в мацаках цього шелихвоста, то ще одна нитка, яка їх в’язатиме, ледве чи зашкодить. А згодом можна буде й її перетяти.

— Добре. Магістрат закупить вино у вас. А що то за орден?

— Це наймані убивці — самі дівчата або молодиці. Їх учили тільки одному — вбивати. І вони це роблять фахово.

— Звідки ви про них знаєте?

— О, це довга історія.

— Нічого. Я послухаю.

— Тоді я сяду. Отже, десь біля тридцяти років тому, коли я був молодий і нерозважний, навчаючись у Вроцлаві купецькій справі, пошлюбив я доньку мого опікуна. Незабаром вона народила дівчинку. Прожили ми в злагоді вісім років, аж поки страшна моровиця не скосила й мою дружину, і її батьків, і багатьох моїх друзів. Зостався я з донькою і, щоб дати їй освіту та навчити, як жити й виживати, відправив до монастиря ордену Сестер святої крові в Шварцвальді. Роки два ми листувалися, але раптом листування увірвалося. Відповіді на свої листи я не отримував. Це мене занепокоїло, і я вирушив до монастиря. Мене, звісно, не впустили, але запевнили, що з дівчинкою все гаразд, і її мені покажуть, хоч і не дозволять спілкуватися. Ну, добре — бодай так. Дійсно, показали зоддалік. Вона була в чернечому одязі, в низько на голову насунутому каптурі. Звідки мені було знати, що то вона? Я сказав, що не вступлюся, доки не покажуть її обличчя. Монашка, яка її привела, зняла з моєї доньки каптур, і я переконався, що це таки вона. Дівчинка мені ще рукою помахала. От і все. Минув час, я одружився вдруге. І от пізно ввечері, ми вже вкладалися спати, хтось постукав у віконницю. Я відчинити не відчинив, але запитав, хто там. І почув жіночий голос, який назвав ім’я моєї доньки. Я відразу впустив її, гарна така, як лялька, але була дуже збуджена, таке враження, що її хтось переслідував, правда, вона мені в цьому не призналася. Ми сіли собі на кухні, дружина вирішила нам не заважати. Ми цілком мило погомоніли, донька розповіла, що вже покинула монастир. Я запитав, чим вона займається. Сказала, що вишиває, плете мережива й таке інше, чого її в тому монастирі навчили. А до Вроцлава приїхала за нитками. Ми пробалакали до світанку, і вона пішла тільки-но почало сіріти. Я ліг, проспав до обіду, коли дружина мене будить і розповідає, що єпископа вбили. А це неабияка новина, бо єпископ не якийсь там крамар. У вусі в нього знайшли отруєну голку. Минув рік, я зупинився дорогою додому в Братиславі, і знову мені довелося побачитися з донькою. Цього разу вона намагалася мене уникнути, що мені видалося досить підозрілим і дивним. Помітивши її на ринку, я відразу метнувся до неї, а вона аж сахнулася, виразно ошелешена, бо не сподівалася мене тут побачити, але все ж ми обнялися. Я її розпитую, що вона збирається у Братиславі робити, вона й каже: за нитками приїхала. І то лише на один день, завтра відпливає Дунаєм. Скільки я її не просив посидіти в шинку, пообідати разом та погомоніти — нізащо не погодилася і навіть не дозволила себе провести. А пополудні знайшли мертвим суддю. Таки в нього в хаті. З голкою у вусі. Ні, я ще тоді нічогісінько не запідозрив. Я перебрався до Львова, відкрив свою власну винарню, бо тут уже раніше оселилася моя родина й брат Ґеорґ. А менш як два роки тому, це вже потому, як об’явився у нас Мартин Айрер, подався мій брат за винами до Австрії і зупинився у Кремсі над Дунаєм. Та так і не повернувся... — Тут Юліус на хвильку замовк і подивився на бургомістра. Той засовався в кріслі й відвів очі. — Бо мого брата знайшли на березі ріки з отруєною голкою в горлі.

Він знову помовчав, стежачи за бургомістром. Той підвівся, вийняв