Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Та коли Чако написав їй і запросив до Аєменема, щось у неї всередині зітхнуло й опустилося на землю. Незважаючи на все, що трапилося між нею і Чако, не було на світі нікого іншого, з ким би їй хотілося зустріти Різдво більше. Що довше вона про це думала, то сильнішою ставала спокуса. Й урешті Марґарет-кочамма таки переконала себе, що Софі-моль поїздка до Індії піде зараз на користь.

Тож хоч вона й усвідомлювала, наскільки дивно все це виглядатиме в очах друзів і товаришів по роботі — тікати до першого чоловіка мало не відразу після похорону другого, — проте зняла гроші зі свого термінового вкладу і купила два авіаквитки. За маршрутом Лондон — Бомбей — Кочин.

Спогади про це рішення мучили її потім до самого скону.

У могилу з собою Марґарет-кочамма забрала таку картину: тіло своєї маленької доньки на шезлонгу у вітальні Аєменемського Дому. Навіть звіддалік було цілком очевидно, що та мертва. Не хвора, не зморена сном. Вся річ тут була у тому, як вона лежала. В тому, як були зігнуті руки й ноги. В усевладді Смерті. У її жахливій непорушності.

У чудовому каштановому волоссі Софі-моль позаплутувалися зелені водорості і річковий мул. Очі запалися, повіки погризли риби. (Такі вже вони є, ті глибокоплавні риби. Завжди мусять усе скуштувати на зуб.) На її рожево-ліловому вельветовому сарафані веселими скісними літерами було написано «Holiday!». Вона вся поморщилася, ніби палець дгобі, бо надто довго пробула у воді.

Губчата русалка, яка розучилася плавати.

В маленькому кулачку затиснений — на щастя — срібний наперсток.

Та, що пила з наперстка.

І перекидалася через голову в труні.

Марґарет-кочамма так ніколи й не пробачила собі, що привезла Софі-моль до Аєменема. А потім залишила саму на вихідні, поки вони з Чако їздили до Кочина підтвердити зворотні квитки.

Було близько дев’ятої ранку, коли Маммачі з Крихіткою-кочаммою вперше почули про те, що нижче за течією, де Міначал, наближаючись до заводей, розширяється, знайшли у воді тіло білої дитини. Ести й Рахелі все ще не було.

Зранку діти — всі троє — не прийшли пити своє ранкове молоко. Крихітка-кочамма з Маммачі подумали, що вони, мабуть, подалися на ріку купатися, і занепокоїлися, бо цілий день напередодні й добрячу частину ночі лив сильний дощ. Вони знали, якою небезпечною буває часом ріка. Крихітка-кочамма послала Кочу-Марію пошукати їх, але та повернулася ні з чим. У хаосі, який зчинився після приходу Вельї Паапена, ніхто не міг пригадати, коли ж насправді дітей бачили востаннє. Вони зовсім вилетіли всім з голови. Цілком можливо, їх не було вдома цілу ніч.

Амму далі сиділа під замком у своїй кімнаті. Ключі були в Крихітки-кочамми. Через двері вона поцікавилася, чи Амму, бува, не знає, куди могли запропаститися діти. Старалася, щоб у голосі не прохопилася паніка, щоб запитання звучало буденно, між іншим. У відповідь щось із брязкотом гримнуло у двері з того боку. Амму не тямила себе від гніву, не могла повірити, що це діється наяву, що її просто замкнули, як замикали у середньовічному родинному маєтку божевільних. Тільки згодом, коли світ навколо почав валитися, коли до Аєменема привезли тіло Софі-моль, а Крихітка-кочамма відімкнула двері, Амму просіяла той гнів крізь сито, аби бодай спробувати усвідомити суть того, що трапилося. Страх і зловісне передчуття прояснили їй думки, і лише тоді вона згадала, що сказала своїм близнюкам, коли ті прийшли під двері її кімнати і запитали, чому вона сидить там під замком. То були необачні слова, які Амму насправді й гадки не мала казати.

— Через вас! — верескнула вона тоді. — Якби не ви, я б тут не сиділа! Нічого цього не трапилося б! Мене б тут не було! Я була б вільна! Треба було віддати вас до сиротинця, щойно ви народилися! А то висите в мене на шиї, як ті жорна!

Дітей, що схилилися під дверима, вона не бачила. Здивованого Зачосу і Фонтанчика у «токійській любові». Спантеличених близнюків — представників бозна-чого. Його високоповажність пана амбасадора Е. Пелвіса і її високоповажність панну амбасадорку П. Плодожерку.

— Забирайтеся звідси! — крикнула Амму. — Йдіть геть і дайте мені спокій!

Так вони і зробили.

Коли єдиною відповіддю на запитання про дітей став брязкітливий удар у двері спальні, Крихітка-кочамма мовчки відійшла. А потім, коли вона заходилася вибудовувати очевидні, логічні й цілковито неправильні зв’язки між подіями тієї ночі і зникненням дітей, в її душу почав поволі закрадатися страх.

Дощ уперіщив напередодні невдовзі після полудня. Спекотна днина раптом спохмурніла, а небо загриміло й зарокотало. Кочу-Марія, яка того дня хтозна-чому була не в гуморі, стояла в кухні на своєму низенькому стільчику і люто чистила велику рибину, здіймаючи навколо смердючу хуртовину з луски. Її золоті сережки шалено розгойдувалися. Срібляста луска літала по кухні, опускаючись на чайники, стіни, ножі для чищення овочів і ручку холодильника. Коли в кухонних дверях з’явився Велья Паапен, який промок до нитки і весь трусився, вона просто не звернула на нього уваги. Його живе око налилося кров’ю, та й узагалі вигляд він мав такий, ніби добряче випив. Хвилин десять Велья Паапен простояв, чекаючи, аж його помітять. Коли Кочу-Марія впоралася з рибою і взялася до цибулі, він кашлянув і запитав, чи можна побачити Маммачі. Кухарка спробувала була його відігнати, але марно. Щоразу, коли він роззявляв рота, щоб заговорити, у ніс їй важко, мов обухом, ударяв запах араку. Вона зроду ще не бачила його у такому стані і навіть трохи злякалася. Чому він прийшов, вона здогадувалася, а тому врешті-решт вирішила, що краще все-таки покликати Маммачі. Кухонні двері Кочу-Марія зачинила, залишивши Велью Паапена п’яно похитуватися під зливою у задньому міттамі. Хоч надворі був грудень, лило, немов у червні. Аномальний циклон — написали наступного дня в газетах. Але на той час усім було вже зовсім не до газет.

Цілком можливо, що до кухонних дверей Аєменемського Дому Велью Паапена привів того дня саме дощ. Забобонній людині сила і невпинність тієї зливи, для початку зими геть незвичної, могла видатися знаменням гніву когось із богів. П’яній забобонній людині вона могла видатися початком кінця світу. Певною