Читати книгу - "Бог Дрібниць"

За обопільним рішенням, він мав, доки не знайде собі роботи, переїхати до помешкання Марґарет-кочамми (замінивши іншу офіціантку з іншого кафе).

Гірший момент для весілля важко було обрати.

Разом з рутинними клопотами спільного життя прийшло і безгрошів’я. Стипендіальні кошти закінчилися, а платити за помешкання треба було тепер повністю.

За команду коледжу Чако більше не веслував, і його зненацька рознесло, мов на дріжджах, зовсім іще завчасу. Він перетворився на товстуна, і тепер уже його тіло відповідало сміхові, яким він сміявся.

Минув рік подружнього життя, й чари лінивого студентського життя, від якого ніяк не міг відмовитися Чако, для Марґарет-кочамми геть розвіялися. Повернувшись додому з роботи, вона заставала такий самий бруд і безлад, як тоді, коли йшла, і це її вже не забавляло. Як і те, що чоловікові навіть на думку не спадало застелити ліжко, випрати одяг чи помити посуд. Що він і гадки не мав вибачитися за дірки, пропалені цигаркою у новій канапі. Що, вирушаючи на чергову співбесіду до чергового потенційного працедавця, не спроможний був правильно застібнути сорочку, затягнути вузол на краватці і зав’язати шнурівки на черевиках. Одне слово, через рік вона була вже готова поміняти ту жабу на анатомічному столі на щось дрібніше і практичніше. Наприклад, на роботу для чоловіка і на чисту оселю.

Врешті-решт Чако знайшов тимчасову, кепсько оплачувану роботу у відділі зовнішньої торгівлі Індійського управління з вирощування і продажу чаю. Сподіваючись, що це тільки початок, Чако з Марґарет переїхали до Лондона. У ще менше й похмуріше помешкання. Батьки Марґарет-кочамми побачитися з донькою відмовилися.

З Джо вона зустрілася відразу по тому, як дізналася, що вагітна. То був давній шкільний приятель її брата. Марґарет-кочамма була в той час на вершині своєї фізичної привабливості. Вагітність додала її щокам рум’янцю, а густому темному волоссю — блиску. Попри проблеми у подружньому житті, вона аж променилася від того потаємного внутрішнього піднесення, того зачудування власним тілом, яке часто властиве вагітним жінкам.

Джо був біологом. Він готував для одного невеликого видавництва третє оновлене видання «Біологічного словника». Й утілював усе, чого не було в Чако.

Був надійний. Платоспроможний. Худорлявий.

Марґарет-кочамма потягнулася до нього, наче рослина, яка росте у темному приміщенні, — до променя світла. Коли тимчасова робота у Чако закінчилася, а іншої знайти не вдалося, він написав до Маммачі, розповів їй про своє одруження і попросив грошей. Маммачі ця звістка просто спустошила, проте вона таємно заклала свої коштовності, а отримані гроші зуміла відправити йому в Англію. Цього виявилося недостатньо. Достатньо не було ніколи.

Коли народилася Софі-моль, Марґарет-кочамма остаточно усвідомила, що заради себе і своєї доньки мусить покинути Чако. І попросила його про розлучення.

Чако поїхав назад до Індії, де легко знайшов собі роботу. Кілька років він викладав у Мадраському християнському коледжі, а після смерті Паппачі повернувся до Аєменема разом із консервувальною машиною фірми «Бгарат», своїм белліолським веслом і розбитим серцем.

Маммачі радо вітала повернення сина у своє життя. Вона годувала його, шила для нього і дбала про те, щоб йому до кімнати щодня приносили свіжі квіти. Материнське захоплення було Чако дуже потрібне. Щобільше, він просто вимагав цього захоплення, але водночас зневажав матір за нього і потай, по-своєму карав. Наприклад, заходився всіляко плекати свою огрядність і потурати загальному фізичному занепаду. Носив дешеві териленові сорочки з набивним малюнком, білі мунду і найпотворніші пластмасові сандалі, які лише можна було знайти на ринку. Коли Маммачі приймала гостей, родичів чи якусь давню подругу з Делі, Чако з’являвся до її елегантно прибраного столу, прикрашеного вишуканими композиціями з орхідей та найкращою порцеляною, і починав колупати старий струп або шкрябати великі, подовгасті чорні мозолі, які виплекав у себе на ліктях.

Його улюбленою мішенню були католицькі єпископи і приїжджі священики, які частенько заходили в гості до Крихітки-кочамми. Перед ними Чако скидав сандалі і провітрював бридку, загноєну діабетичну виразку на ступні.

«Господи, помилуй бідолашного прокаженого!» — казав він, поки Крихітка-кочамма розпачливо намагалася відвернути увагу гостей, вибираючи з їхніх борід крихти печива і бананових коржиків, які там позастрягали.

Проте найгіршою і найболіснішою з усіх потаємних кар, якими Чако мордував Маммачі, були спогади про Марґарет-кочамму. Говорив він про неї часто і з якоюсь особливою гордістю. Так, наче захоплювався нею через те, що вона з ним розлучилася.

«Вона обміняла мене на кращого», — казав він Маммачі, і ту аж пересмикувало, ніби він наговорював на неї, а не на себе.

Марґарет-кочамма регулярно писала Чако, повідомляючи йому новини про Софі-моль. Джо став чудовим, дбайливим батьком, запевняла вона, і Софі-моль дуже його любить; Чако це тішило і водночас смутило.

З Джо Марґарет-кочамма була щаслива. Можливо, навіть щасливіша, ніж була б, якби не ті несамовиті, непевні роки, прожиті з Чако. Про нього згадувала з симпатією, але без жалю. Адже й уявити не могла, наскільки глибокої рани йому завдала, тому що й далі вважала себе звичайною жінкою, а його — незвичайним чоловіком. А позаяк Чако ні спочатку, ні згодом не виявляв жодних звичних ознак горя чи розбитого серця, Марґарет-кочамма припускала, що він вважає їхнє одруження помилкою так само, як і вона. Коли вона розповіла йому про Джо, він просто пішов — невесело, але спокійно. Разом зі своїм невидимим приятелем і дружньою усмішкою.

Вони часто писали одне одному і з роками вибудували доволі зрілі стосунки. Для Марґарет-кочамми то була зручна, віддана дружба. Для Чако — єдиний спосіб підтримувати зв’язок із матір’ю своєї дитини і єдиною жінкою, яку він коли-небудь кохав.

Коли Софі-моль настав час іти до школи, Марґарет-кочамма записалася на вчительські курси, а потім влаштувалася вчителькою молодших класів у Клепемі. Коли їй повідомили про те, що Джо потрапив в автомобільну аварію, вона якраз була в учительській. Новину сповістив молодий поліціянт, який напустив на себе скорботний вигляд і тримав у руках свою каску. Виглядав він навдивовижу комічно, наче поганий актор, який пробується на трагічну роль. Марґарет-кочамма пригадувала, що у перші секунди після того, як він увійшов до кімнати, їй хотілося усміхнутися.

Якщо не заради себе, то заради Софі-моль Марґарет-кочамма зробила все можливе, щоб пережити цю трагедію спокійно. Чи принаймні вдати, ніби переживає її спокійно. Вона не взяла відпустки на роботі. І подбала, щоб шкільний розпорядок дня Софі-моль залишився без змін: «Дороби домашнє завдання. З’їж яйце. Ні, не йти до школи нам не можна».

Свій біль вона приховала під діловитою бадьорістю вчительки. Суворої діри в Усесвіті з обрисами вчительки (яка