Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Коли Маммачі у блідо-рожевому халаті з хвилястою облямівкою поверх нижньої спідниці з’явилася на кухні, Велья Паапен піднявся кухонними сходами і простягнув їй на розкритій долоні своє «позичене» око. Сказав, що на нього не заслуговує, а тому хоче повернути. Його ліва повіка запала в порожню очницю і моторошно там заціпеніла, немовби безконечно підморгуючи. Так, наче все, що він збирався сказати, було частиною якоїсь хитромудрої витівки.

— Що там у тебе? — поцікавилася Маммачі, простягаючи й собі руку (подумала, мабуть, що Велья Паапен чомусь вирішив повернути кілограм червоного рису, який вона дала йому зранку).

— Це його око, — голосно повідомила Кочу-Марія; від цибулі у неї по щоках котилися сльози. Та Маммачі вже сама торкнулася скляного ока й аж сахнулася від його слизької твердості. Від ослизлої мармуровості.

— Ти що, напився? — сердито запитала під стугін дощу Маммачі. — Як ти посмів прийти сюди у такому стані?

Вона навпомацки знайшла дорогу до мийки і намилила руки, щоб змити з них очні соки промоклого наскрізь паравана. Впоравшись, понюхала пальці. Кочу-Марія дала Вельї Паапену старий кухонний рушник і мовчала, доки той стояв на найвищому східці, майже на її доторканній кухні, і витирався, захищений від дощу скісним піддашшям.

Трохи заспокоївшись, Велья Паапен вставив око на місце і заговорив. Для початку перелічив усе добро, яке зробила родина Маммачі його родині. Покоління за поколінням. Згадав, що задовго до того, як щось таке спало на думку комуністам, саме преподобний Е. Джон Іпе передав у власність його батькові Келану ділянку, де тепер стоїть їхня хатина. Що саме Маммачі заплатила за його око. Що саме вона влаштувала Велюту на навчання і дала йому роботу.

Маммачі хоч і дратувалася через те, що він п’яний, була зовсім не проти послухати бардівське славослів’я незвичайної християнської щедрості, властивої її родині та їй самій. Того, що вона мала невдовзі почути, не провіщало ніщо.

Велья Паапен заплакав. Плакала одна його половина. Сльози набухали у живому оці і блищали на темній щоці. Другим своїм оком він закаменіло дивився перед собою. Старий параван, який ще застав ті часи, коли таким, як він, доводилося задкувати перед представниками вищих каст, тепер розривався між відданістю і любов’ю.

А потім страх пойняв його і заходився витрушувати з нього слова. Він розповів Маммачі про те, що бачив.

Історію про невеликий човен, який з ночі в ніч перетинав ріку, і про те, хто в ньому був. Історію про чоловіка і жінку, які стояли разом у місячному світлі. Стояли впритул.

Вони ходили в дім Карі-Саїпу, сказав Велья Паапен. У них вселився злий дух того білого чоловіка. Так Карі-Саїпу помстився за те, що заподіяв йому він, Велья Паапен. Човен (той, на якому сидів Еста і який знайшла Рахель) залишали прив’язаним до пенька, де починалася стрімка стежина, що вела через болото до закинутої каучукової плантації. Він сам його там бачив. Щоночі. Бачив, як той човен погойдується на воді. Порожній. Чекає, коли повернуться коханці. Чекає годинами. Іноді вони виходили з високої трави лише на світанку. Велья Паапен бачив їх на власне єдине око. Та й інші теж. Усе село вже знає. Рано чи пізно Маммачі теж дізналася б. Тож Велья Паапен і надумав розповісти їй сам. Як параван і той, у кого певні частини тіла не зовсім йому належать, він вважав це своїм обов’язком.

Коханці. Яких вони — він і вона — самі й породили. Його син і її донька. Які зробили немислиме мислимим. Зробили так, що неможливе таки трапилося.

Велья Паапен все говорив і говорив. Схлипував. Відригував. Ворушив губами. Слів Маммачі вже не розбирала. Дощ стугонів дедалі гучніше, і великі краплі вибухали просто у неї в голові. Свого крику вона навіть не почула.

Зненацька сліпа літня жінка у блідо-рожевому халаті з хвилястою облямівкою і з заплетеним у тоненьку кіску ріденьким сивим волоссям ступила вперед і з усієї сили штовхнула Велью Паапена. Той хитнувся назад, оступився і покотився кухонними сходами вниз, де й розпластався у грязюці під дощем. До цього він виявився абсолютно неготовим. Окрім усього іншого, табу недоторканності означало й те, що можна було самому не боятися доторків. Принаймні не за таких обставин. Ходити у буцім фізично непроникному коконі.

Крихітка-кочамма саме проходила повз кухню, коли почула якийсь шум. Увійшла і побачила, як плює у стіну дощу — «Тьху! Тьху! Тьху!» — Маммачі, а внизу плаче і плазує ниць у багнюці мокрий Велья Паапен. Плазує і примовляє, що піде й сам уб’є свого сина. Просто розірве його на частини.

— От п’яне бидло! Брехлива параванська п’янюга! — кричала Маммачі.

Перекрикуючи гамір, Кочу-Марія переказала те, що розповів Велья Паапен, Крихітці-кочаммі. Та відразу ж розгледіла в цій ситуації невичерпний потенціал, але тієї ж миті помазала свої думки благочестивим єлеєм. І розцвіла. Побачила-бо тут Божий промисел: так Господь карає Амму за гріхи і водночас мстить за її, Крихітки-кочамми, приниження від Велюти й інших демонстрантів, які прозивали її «модалалі Маріякутті» і змушували махати прапором. Тож вона відразу напнула вітрила. Корабель доброчесності вирушив розтинати хвилі моря гріха.

Крихітка-кочамма поклала свою важку руку на плечі Маммачі й тихо сказала:

— Це таки правда, здається. Вона цілком на щось таке здатна, та й він теж. Такого Велья Паапен не став би вигадувати.

А потім попросила Кочу-Марію дати Маммачі склянку води і підсунути стілець. Вона змусила Велью Паапена повторити все від самого початку, раз по раз перериваючи його запитаннями, щоб з’ясувати подробиці: «Чий човен? Як часто? Коли це почалося?».

Коли Велья Паапен розповів усе, що знав, Крихітка-кочамма обернулася до Маммачі.

— Він повинен забратися геть, — сказала вона. — Ще сьогодні. Доки це не зайшло задалеко. Доки не прийшла на нас цілковита погибель.

І якраз тоді, аж здригнувшись, ніби школярка, від огиди, вона сказала:

— А запах… як же вона запах терпіла? Ти не помітила? Вони ж усі до одного мають такий особливий запах, ті паравани.

Саме це нюхове спостереження, саме ця начебто зовсім не значна подробиця й розкрутила маховик Жаху.

Гнів Маммачі, спрямований на старого одноокого паравана, який стояв під дощем п’яний, промоклий до рубця і викачаний у грязюці, перетворився на холодну зневагу до своєї доньки і до того, що вона скоїла. Маммачі уявила собі голу Амму, яка парується у багнюці з чоловіком — брудним кулі, та й тільки. Перед очима відразу ж постали яскраві подробиці: ось груба чорна рука паравана лежить на доньчиних