Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Ще б пак... Я й сам збирався поговорити про це, сеньйоре Оммел. Скоро в мене буде дитина. То, може, накинули б яких двадцять песо?

— Це не стосується фірми. Торгівля занепала, Лопесе. Ви будете виконувати таємну роботу... для мене особисто, розумієте?

— Авжеж, сеньйоре. Персональні послуги, я розумію. Можете цілком покластися на мене. Я вмію тримати Язика за зубами. Сеньйорита нічого від мене не почує.

— Та ні, ви мене не так зрозуміли.

— Коли мужчина в літах, — правив своєї Лопес, — він не хоче сам собі шукати жінку. Він хоче командувати: «Сьогодні вночі — треба, завтра — ні». Хоче давати доручення довіреній особі...

— Ні, ні, я й на думці такого не мав... Я хотів лише сказати... це не має ніякого відношення...

— Ми ж свої люди, сеньйоре Вормол. Я знаю вас стільки років.

— Ви помиляєтесь,— сказав Уормолд,— я зовсім не збирався...

— Я розумію, що для англійця з вашим становищем «Сан-Франціско» не місце. І «Мамба-клуб» теж.

Уормолд знав, що тепер йому нічим не зупинити прикажчикового красномовства, коли вже той осідлав свого коника; торгівля людським тілом була в Гавані не тільки основним зиском, але й raison d’être[87] людського життя. Чи його купують, чи продають — однаково, але без грошей не візьмеш.

— Юнак любить переміну, — не вгавав Лопес, — але те ж саме полюбляє й літній мужчина. Першим керує цікавість, другим — потреба збуджувати апетит. Ніхто не зможе прислужитися вам краще за мене, сеньйоре Венел, адже я добре знаю ваші смаки. Ви не кубинець, і тому вам байдуже, що там у дівчини ззаду, аби тільки вона була делікатного поводження...

— Ви зовсім мене не зрозуміли.

— Сьогодні ввечері сеньйорита йде на концерт.

— Звідки ви знаєте?

Лопес ніби й не чув запитання.

— Поки її не буде, я приведу вам дамочку — на оглядини. А не сподобається — знайдемо іншу.

— Ні, ні! Мені потрібні зовсім не такі послуги, Лопесе. Я хочу... словом, ви маєте за всім пильнувати й доповідати мені...

— Щодо сеньйорити?

— Та ні ж бо.

— Про що ж доповідати, сеньйоре Воммол?

— Ну, про се, про те...— промимрив Уормолд.

Та він і сам до пуття не знав, які відомості міг би збирати для нього Лопес. Він пам’ятав лише кілька питань із довжелезного переліку, але жодне з них, мабуть, не підходило — ні «Проникнення комуністів до армії», ні «Точні відомості про врожай кофе й тютюну за останній рік». Правда, залишалося ще копирсання в корзинах для паперів у різних конторах, де Лопес лагодив пилососи, та, певне, Готорн жартував, розповідаючи про справу Дрейфуса... якщо такі люди взагалі здатні жартувати.

— Про що саме, сеньйоре?

— Я вам потім скажу. А зараз ідіть у крамницю.

2

У «Диво-барі» був час коктейлів, і доктор Гассельбахер смакував уже другу чарку шотландського.

— Досі нервуєтесь, містере Уормолд? — спитав він.

— Так, нервуюсь.

— І все через отой «Атомний котел»?

— Та ні...

Уормолд допив свій «дайкірі» і замовив ще один.

— Сьогодні ви п’єте, як на змаганнях.

— Гассельбахере, ви, певне, ніколи не нуждалися грішми? Ще б пак, у вас же нема дітей.

— Скоро у вас теж не буде.

— Та воно так... — Од цієї розради йому стало ще холодніше, ніж від «дайкірі». — Коли це настане, я хотів би бути з нею далеко звідси. Не бажаю, щоб її зробив жінкою якийсь капітан Сегура.

— Я розумію.

— Цими днями мені запропонували гроші.

— Он як?

— За інформацію.

— Яку?

— Звичайно, таємну.

Доктор Гассельбахер зітхнув.

— Щастить вам, містере Уормолд. Таку інформацію легко діставати.

— Легко?

— Якщо вона цілком таємна, то про неї знаєте тільки ви. Вам потрібна лише крихітка фантазії, от і все.

— Вони вимагають, щоб я вербував агентів. Ви не знаєте, як їх вербують, Гассельбахере?

— Можна вигадати їх, містере Уормолд.

— Ви так говорите, наче вже маєте досвід...

— Мій досвід — медицина, містере Уормолд. Ви читали коли-небудь оголошення про таємні ліки? Засіб для рощення волосся, одержаний від помираючого вождя червоношкірих... Коли мова йде про таємні лікарські засоби, можна не вказувати їх складу. Крім того, кожна таємниця має в собі щось звабливе, і люди вірять... Мабуть, це залишок колишньої віри в чаклунство. Ви читали Джеймса Фрезера?[88]

— А ви чули про книжковий код?

— Ви все-таки не кажіть мені надто багато, містере Уормолд. Адже я не торгую таємницями — в мене ж бо нема дітей. І, будь ласка, не здумайте робити мене своїм агентом.

— Ні, з цього однаково нічого не вийде. Їм не подобається наше приятелювання, Гассельбахере. Вони хочуть, щоб я тримався далі од вас. Ви знаєте, як вони перевіряють людей?

— Не знаю. Будьте обережні, містере Уормолд. Беріть у них гроші, але нічого не давайте навзамін. У вас нема захисту проти таких, як Сегура. Брешіть їм, але не зв’язуйте собі рук. Вони не заслуговують на правду.

— Хто «вони»?

— Королівства, республіки, держави... — Він допив свою чарку. — Ну, містере Уормолд, я пішов: треба поглянути на свої бактерії.

— Що-небудь виходить?

— Хвалити бога, нічого. А поки нічого не вийшло, то все ще попереду, еге ж? Шкода, що лотерею кінець кінцем розігрують. Щотижня я втрачаю сто сорок тисяч доларів і знову стаю бідняком.

— Ви не забули про день народження Міллі?

— Може, перевірка дасть погані наслідки і ви не схочете, щоб я прийшов. Запам’ятайте одне: поки ви брешете, це нікому не завдає шкоди.

— Я ж беру з них гроші.

— Ці гроші вони стягають з таких, як ми з вами.

Він рвучко відчинив двері і вийшов. Доктор Гассельбахер ніколи не говорив про мораль — вона ж бо не має відношення до медицини.

З