Читати книгу - "Фірма"

— Я й не заперечуватиму. І я ще хочу додати, що коли вони вирішують когось убити, то бувають дуже винахідливими.

— Дякую. Отож, що ми робимо?

— Сам вирішуй. На сьогоднішній день по всій країні ми маємо дві тисячі свідків, які живуть з новими іменами, новою роботою, в нових будинках. То в тебе є велика перевага.

— Я ще й перевагу маю?

— Так. Або забирай гроші й тікай, або грай собі роль поважного юриста й живи сподіваннями про те, що ми до вас ніколи не доберемося.

— Оце так пекельний вибір, Таррансе.

— Так. Я радий, що вибір за тобою.

З місця поруч із древнім дідом підвелася його сусідка, тримаючись руками за кожне сидіння, вона хитаючись почвалала до вбиральні. Коли проходила повз них, Тарранс нахилився до Мітча. Він не наважувався продовжувати розмови, поки та була поруч. Бабці було років дев’яносто. Древня, можливо навіть неписьменна, навряд чи б вона зважала на його слова, але він сидів німий як риба.

За чверть години двері вбиральні розчинилися, випустивши на волю звуки води, яка з бульканням потекла нижче унітазу — кудись під дно автобуса. Стара почовгала вперед і зайняла своє місце.

— Хто такий Джек Олдрич? — поцікавився Мітч. Він мав підозру, що з ним пов’язана якась таємна гра, тож крадькома спостерігав, як-то реагуватиме Тарранс. Той блимнув, відвів від книжки очі, втупився у спинку переднього сидіння.

— Ніби й знайоме прізвище, але ніяк не пригадаю, звідки.

Мітч відвів погляд. Знов дивився у вікно. Тарранс знав.

Здригнувся, перед тим, як відповісти, занадто швидко звузилися очі. Мітч дивився на автомобілі, що мчали за вікном.

— То хто це такий? — запитав нарешті.

— То ти його не знаєш?

— Якби знав, то не допитувався, хто такий.

— Ще один з нашої фірми. Ти мав би таке знати, Таррансе.

— У місті повно тих законників. Це ти їх всіх можеш знати.

— Я знаю лише тих, що сидять у «Бендіні, Ламберт і Лок». У тихенькій маленькій фірмі, яку ви, хлопці, вже сім років вивчаєте. Олдрич там працює вже шість років. І вважається, що декілька місяців тому на нього вийшло ФБР. Правда чи ні?

— Абсолютна нісенітниця. Хто тобі це сказав?

— Це не має значення. Така собі чутка у фірмі.

— Це брехня. З серпня місяця ми ні з ким не розмовляли, крім тебе. Чесне слово. І ми не маємо намірів ні з ким більше вести розмов, хіба як ти вже відмовишся, тоді муситимемо шукати нову людину.

— І ти ніколи з Олдричем не розмовляв?

— Я це вже тобі сказав.

Мітч кивнув, взяв до рук журнал. Мовчки їхали ще пів години. Таррансу набрид той роман і він сказав нарешті:

— Послухай, Мітчу, десь за годину ми вже будемо в Ноксвіллі. І якщо ми домовляємося працювати разом, то треба вирішувати. Вранці Директор Войлес закидає мене тисячею запитань.

— Скільки грошей?

— Пів мільйона доларів.

Перший-ліпший юрист, що дбає про власну гідність, знає: ніколи не приставай на першу пропозицію. Завжди. Він уже бачив, як було від здивування роззявляв рота Ейвері, як різко трусив він головою від цілковитої зневаги й недовіри, коли чув перші пропоновані суми, хоч і якими вони були обґрунтованими. Далі йшли зустрічні пропозиції. У відповідь контр-пропозиції — ще нові контрпропозиції, і знову торгувалися, та на першу пропозицію ніколи не приставали.

Тож похитуванням голови й усміхом до вікна, наче він саме такого й чекав, Мітч дав знати, що від півмільйона він відмовляється.

— Я хіба сказав що-небудь смішне? — запитав Тарранс, не юрист і не торговець.

— Та це просто смішно, Таррансе. Ти ж не чекаєш, що я відірвуся від золотої шахти заради півмільйона. А ще й податки сплатити, в мене заледве триста тисяч лишиться.

— А якщо ми закриємо золоту шахту, й відправимо всіх ваших жевжиків у черевиках від Гуччі до в’язниці?

— Якщо. Якщо. Якщо. Якщо так багато знали, чому ж досі нічого не зробили? Войлес казав, що ви роками спостерігали за фірмою. Сім років чекали. От молодці, Таррансе. Це ви завжди такі прудкі?

— А ти хочеш спробувати щастя, Мак-Діре? От, скажімо, мине ще якихось п’ять років. І ми знищуємо те кубло й твій зад відправляємо на нари. Тоді вже не матиме значення, скільки часу нам на це знадобилося, так чи ні? А так воно й буде, Мітчу.

— Перепрошую. Я думав, що ми торгуватимемося, а не погрожуватимемо.

— Я зробив тобі пропозицію.

— Твоя ціна занадто низька. Від мене чекаєте роботи, завдяки якій матимете на руках сотні звинувачень для зграї найогидніших злочинців Америки, а та робота мені може життя коштувати. І ви пропонуєте мені дрібноту. Три мільйони щонайменше.

— Це великі гроші, — мовив Тарранс ніби сам до себе. — Мені здається, що ми так багато ще нікому не платили. Ніколи.

— Та ви заплатити можете, чи не так?

— Я в цьому сумніваюся. Мені доведеться переговорити з директором.

— З директором! А я думав у тебе в цій справі усі повноваження! То це що, поки складемо домовленість, ми так і бігатимемо до директора туди-сюди?

— Чого ти ще захочеш?

— Є в мене на думці пара ідей. Та поки не вирішиться питання грошей, ми обговорювати їх не будемо.

У старенького з тростиною, певно, з нирками було негаразд. Він знову звівся на ноги й незграбно посунув у кінець автобуса. Тарранс ще раз взявся за книжку. А Мітч перегортав сторінки журнальчика «Поле й струмок».

За дві хвилини до восьмої їхній «Ґрейгаунд» звернув з шосе й прибув у Ноксвілль. Тарранс нахилився й прошепотів:

— З вокзалу виходь через центральний вхід. Коло білого «бронко» стоятиме молодик в оранжевому спортивному костюмі університету Теннессі. Він тебе впізнає. Назве тебе Джефрі. Ви потиснете руки, як давні друзі, сядете в його автомобіль. Він тебе довезе до твого «БМВ».

— А де він? — пошепки запитав Мітч.

— На території кампусу за гуртожитком.

— Ви перевірили його на жучки?

— Гадаю, що перевірили. Запитаєш у хлопця. Якщо за тобою стежили, коли ти виїжджав з міста, то вони щось запідозрять. Тобі