Читати книгу - "Велика маленька брехня"

Може, вона погрожувала Перрі, що покине його, тому що хотіла зізнатися у скоєному, бо не могла носити тягар цієї таємниці. Ну і, звісно, тому що сама думка, що хтось, а особливо Перрі, підпише цю петицію, сповнювала її злістю. Особливо Перрі. Він завинив Джейн. Уся сім’я завинила через учинок його кузена. (Можливий учинок — постійно нагадувала вона сама собі. Вони не знали напевне. А що як Джейн недочула ім’я? Наприклад, це взагалі міг бути Стівен Бенкс, а не Саксон).

Зіггі міг бути сином двоюрідного брата Перрі. Тож Перрі завинив йому принаймні розуміння.

Джейн була подругою Селести, та й навіть якби не була, жодна п’ятирічна дитина не заслуговує на таке ставлення оточуючих.

Перрі поставив машину не в гараж, а біля дому. Тож Селеста зрозуміла, що він не заходитиме до будинку.

— Побачимося увечері, — сказала вона, потягнувшись, щоб поцілувати його.

— Власне, я маю взяти дещо, — сказав Перрі та відчинив дверцята автівки.

І тоді вона це відчула. Як запах, або зміну напруги у повітрі. Це було помітно з його постави, порожньому погляду та блиску в очах, і відчутті сухості у роті Селести.

Він відчинив для неї двері та ввічливо пропустив її вперед.

— Перрі, — сказала вона та обернулася, двері за нею зачинилися, але він швидко схопив її за волосся, намотав на руку і потягнув так сильно, що біль охопив усю голову, та її очі моментально наповнились мимовільними сльозами.

— Якщо ти хоч раз ще так мене осоромиш, я тебе вб’ю, я тебе вб’ю к дідьку. — Він посилив хватку. — Як ти смієш. Як смієш?

Він відпустив її.

— Вибач, — сказала вона. — Вибач мені.

Мабуть, вона сказала це правильно, бо він ступив крок їй назустріч та взяв її обличчя у долоні, як він робив, коли збирався ніжно її поцілувати.

— Не досить переконливо, — сказав він та з силою вдарив її головою об стіну.

Холодна навмисність цього була настільки шокуючою та нереальною, як тоді, коли він вдарив її вперше.

Біль пронизав її серце, вона відчула себе зрадженою.

Світ навколо розплився, ніби вона п’яна.

Селеста сповзла на підлогу.

Її нудило, та вона не блювала. Так завжди було.

Вона почула, як віддаляються його кроки, зогнулася клубочком на підлозі, майже торкаючись колінами грудей, обхопила руками голову, де пульсував гострий біль. Їй пригадалося, як хлопці плачуть, якщо вдаряться чи пораняться: «Болить, мамусю, так сильно болить».

— Сядь, — сказав Перрі. — Люба, сядь.

Він присів поруч із нею, допоміг їй сісти та обережно поклав на потилицю загорнутий у кухонний рушник пакет із льодом.

Коли благословенний холод поволі став розливатися по шкірі, вона повернула голову та подивилася на нього — в очах все пливло. Він був блідий, як смерть, під очима залягли фіолетові півкола. Усі риси його обличчя немов просіли, як від якоїсь жахливої хвороби. Він схлипнув. Карикатурний схлип розпачу, ніби тварина, що потрапила у пастку.

Вона прихилилася до його плеча, і вони обоє сповзли на темну горіхову підлогу попід високими, немов у соборі, стелями.

Розділ п’ятдесят п’ятий

Маделін часто казала, що Пірріві — то як невеличке село. Їй дуже подобалося це відчуття спільноти, звісно, окрім тих днів, коли над нею владарював злостивий ПМС, тоді їй хотілося, щоб люди у крамницях не усміхалися до неї, не віталися і не були такі з біса приязні. У Пірріві всі знали одне одного — через школу чи серферський клуб, дитячі спортивні заняття, спортзал, перукарню абощо.

Це означає, коли вона сиділа за столом у своєму малесенькому захаращеному кабінеті театру Пірріві та дзвонила у місцеву газету запитати, чи можна в останню хвилину замовити чверть сторінки у номері за наступний тиждень (їм треба було отримати більше заявок у дитячий клас з театрального мистецтва, щоб заробити трохи грошей), вона не просто дзвонила Лорейн, менеджерці з реклами. Вона дзвонила Лорейн, мамі дівчинки Петри, котра вчилася в одному класі з Абігель, і хлопчика у четвертому класи школи Пірріві, дружині Алекса, котрий тримав крамницю алкогольних напоїв і грав у футбол у клубі для тих, кому за сорок, разом з Едом.

Розмова не буде короткою, бо вони з Лорейн давненько не спілкувалися. Маделін зрозуміла це, коли вже набрала номер, тож перша думка була покласти слухавку і написати імейл. У неї було багато справ на сьогодні, бо ж через шкільні збори вона й так трохи відставала від графіка, але було б добре поговорити із подругою, та й вона хотіла дізнатися, що Лорейн чула про петицію і все таке, але знов-таки, коли Лорейн заводилася, то…

— Лорен Еджелі!

Запізно.

— Привіт, Лорейн, це Маделін.

— Люба! — Лорейн могла б працювати у театрі, а не у газеті. У неї був направду командний, гучний голос.

— Як справи?

— Господи, нам треба вибратися на каву! Мусимо піти на каву. У нас є стільки тем для розмови, — сказала Лорен. Вона стишила голос до шепоту. Лорейн працювала у відкритому офісі. — У мене є свіжа новина — щойно з газети. Свіжа, ще гаряча новина.

— То розказуй, — радісно сказала Маделін, відкинувшись у кріслі та поклавши ноги на стіл. — Розказуй просто зараз.

— Окей, даю тобі натяк, — сказала Лорейн. — «Parlez-vous anglais?»

— Так, я розмовляю англійською, — сказала Маделін.

— Це все, що я можу сказати французькою, — сказала Лорейн. — Бо це французька справа.

— Французька справа, — збентежено повторила Маделін.

— Так, і … ем-м-м… вона пов’язана з нашою спільною знайомою — Ренатою.

— Це якось пов’язане із цією петицією? — запитала Маделін. — Бо я щиро сподіваюся, що ти її не підписала, Лорейн. Амабелла навіть не сказала, що саме Зіггі її кривдить, а школа моніторить поведінку дітей у класі кожен божий день.

— Так, я подумала, що петиція — це надто драматично, хоч і чула, що мама того хлопчика змусила Амабеллу плакати і побила Харпер у пісочниці, тож думаю, що у кожної історії є дві сторони, але — ні — моя новина не має нічого спільного із петицією. Кажу тобі, то французька справа.

— Няня? Ти її маєш на увазі? Джульєтта? А що з нею? Ця історія з булінгом тривала давно, а Джульєтта навіть не…

— Так, саме її я маю на увазі. Та забудь ти про ту петицію! Це про… як же це мені сказати? Це має стосунок до чоловіка нашої спільної подруги.

— І до няні, — сказала Маделін.

— Саме так, — відповіла Лорейн.

— Я не ро… Ні. — Маделін прибрала ноги зі