Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Рідкісний зразок живопису з Ольвії представляє жінку з кроталами. Кротали — невеличкі тарілки в її руці, якими вона керує пальцями, вдаряючи їх одна об одну. Кротали часто зображені в руках танцівниць. Такі танці виконували в межах релігійних свят, в культових процесіях.

Іноді, щоб показати танок, робили фігурки з підвісними кінцівками. Окремо виготовляли статичну верхню частину, а ноги і руки через отвори, зроблені в них, рухомо прив’язували мотузками. В V ст. до н. е. такі фігурки масово виготовляли в Коринфі. Їх експортували в найвіддаленіші частини Еллади, і таким чином вони опинилися в культових комплексах Херсонеса, Пантікапея і Ольвії. Причому в Ольвії, коли не вистачало імпортних зразків, користувалися схожими, виготовленими на місці. У IV ст. в Аттиці для себе і на продаж продукують більш миловидні фігурки, де причеплені лише руки від ліктів. Такими зацікавилися у Північному Причорномор’ї мешканці Боспору. Ці теракоти зображали танцівниць-учасниць культу, але різні типи фігурок можуть відповідати культам різних божеств.

Найцікавіші з підвісних танцюристів — боспорські фігурки перших століть нашої ери. Вони представляють чоловічі ітіфалічні образи. У руках цих персонажів — предмети-приношення для богів або музичні інструменти. Можна лише гадати, в який спосіб використовували ці фігурки. Є припущення, що вони були частиною свого роду лялькового театру. Але завдяки тому, що дослідження античних пам’яток спираються на археологічні розкопки, що дають не лише цікаві речі, а й обставини їх знахідки, відомості про місце її в приміщенні, розташування відносно інших об’єктів, гадання і припущення неважко відсіяти. Археологічними розкопками фігурки з підвісними кінцівками не знаходять у комплекті. Тобто немає жодних свідчень, що вони були частиною набору театральних ляльок. Немає також свідчень, що вони взагалі були ляльками. Примітивно зроблені боспорські фігурки, та ще й ітіфалічні, могли лише жахати і відлякувати дітей. А зображення танцюристок у високих головних уборах із рухомими кінцівками, такі нібито дитячі та нібито брязкальця, іноді покладали в могили чоловіків, а більшість їх знайдено на території святилищ, громадських чи родинних. Їхнє використання у культах має більше доказів.

Не зважаючи на те, що історія і культура кожного античного міста проходила свій власний шлях, вони були частиною єдиного еллінського світу. Разом з іншими греками вони вшановували багатьох богів такими самими ритуалами із властивими для них музичним супроводом, танцями та співами. Без музики не обходилося жодне свято, ні громадське, ні родинне. Театр завжди був місцем, де звучала музика. Під час проведення музичних змагань — з декламування, співу, гри на інструментах тощо, під час вистав і нагородження вінками почесних громадян, іноземців і переможців.

Література і риторика еллінів

Тетяна Шевченко

Античні центри Північного Причорномор’я були хоч і віддаленою, але частиною еллінської культури. Тут писали історичні та міфологічні твори, складали вірші та змагалися в їх виконанні. На жаль, лише деякі імена поетів дійшли до нас. Херсонеський історик Сіріск змалював явлення, що сталися у храмі верховної богині поліса. Боспорський невідомий історик описав династичні війни своїх правителів. Діон Хризостом у І ст. н. е. пише, що в Ольвії жили місцеві поети, які понад усе цінували епос Гомера, читали свої твори перед початком боїв, щоб викликати в душі громадян патріотизм і хоробрість. До них приїжджав ритор із Віфінії, з яким громадяни, зокрема і юнаки, які прагнули здобути вищу освіту, вільно вступали в дискусії на різні філософські теми. Відомим на всю Елладу став уродженець Ольвії поет Діонісій ІІ ст. до н. е., який переїхав до Мілета, а потім до Мітілен. Боспорський філософ Сфер написав приблизно сорок книг, як повідомляє Діоген Лаертський, та жоден із цих творів не зберігся. Місцевими філософами були боспорці Діфіл та Смікр.

В античних полісах Північного Причорномор’я були вчителі початкових шкіл. Утім побутувала думка, що навчити грамоти може кожна освічена людина. Це заняття вважали мало престижним і мало оплачуваним. Тому вчителі були небагатими громадянами, а часто і не громадянами, а неповноправними мешканцями міста. Престижнішою була професія ритора. Навчаючись у ритора, можна було отримати середню освіту.

Використовувалося два способи письма. Тростяним пером, вмоченим в чорнило, писали на папірусі, пензликом — на кераміці. Інший спосіб передбачав нанесення записів гострим інструментом на таблички з воску, кераміки, свинцю, каменю чи дерева. Перший спосіб письма зберігся у містах Північного Причорномор’я лише на кераміці. Це так звані діпінті, відомі на кубках із Херсонеса, Тіри, що були знайдені на некрополі. Це присвяти богам, побажання радості в житті після смерті небіжчикам. Усі вони датуються римським часом. Ширше і хронологічно, і географічно відомі діпінті у вигляді окремих букв чи цифр — на тарному посуді. Призначення їх було маркувальне.

Другий спосіб письма засвідчений численними написами на вапнякових і мармурових плитах, графіті на посуді та його фрагментах. По воску писали стилем. Фрагменти таких виробів — кістяних і бронзових, знаходять розкопками на території міст. Гострим кінцем писали, а тупим краєм загладжували написане. Іноді біля тупого кінця робили отвір для підвішування на ланцюжок металевої пластинки для зішкрябування воску з таблички перед залиттям нового.

У палеографії античного світу не існувало постійного канону. Шрифт написів змінювався, здебільшого під впливом провідних культурних центрів. Нерідко зміни в написанні окремих букв вносили самі карбувальники, намагаючись прикрасити напис. З часом шрифт ставав дедалі вільнішим і поєднував у собі різні традиції. Письмо ставало декоративним, шрифти застосовувалися одночасно різні, букви зліплювалися в лігатури та скорочення. Дослідникам це ускладнює прочитання і датування пам’яток.

Грамоти навчалися більшість хлопчиків віком від 7 до 12 років. Середня освіта для хлопчиків 12–15 років давалася в граматичній школі і була доступна забезпеченим родинам. Вищу освіту отримували в школах філософів та риторів, які існували лише в найбільших полісах Греції. Більшість херсонеситів обмежувалися початковою освітою. З 16 до 18 років юнаки, чиї батьки мали права громадян, займалися в гімнасії. Шкільна програма середньої освіти охоплювала не лише вивчення гуманітарних і природничих наук, а й навчання музики та заняття спортом. Освіченість була неабияким достоїнством. Таких людей зображали на надгробках із сувоєм паперу в руці.

Серед мешканців античних центрів Північного Причорномор’я були особи, які складали документи і виголошували промови. Щоб зробити успішну політичну кар’єру, необхідно було вміти красиво і переконливо виступати перед народом. Наприклад, на постаменті статуї, спорудженої на честь одного з херсонеситів у ІІІ ст. н. е., вказано, що Демократ Аристогенів двічі обіймав посаду паредра, чудово виголошував промови і робив доповіді. Цього навчали в риторській школі. Завдяки своїм старанням і вмінню гарно говорити, його багато разів відправляли послом до Августів із проханнями про благо рідного міста. Усе своє життя він обіймав громадські посади, був главою одного із фіасів (релігійного об’єднання), здобув похвалу за «у всьому чистоту громадянської діяльності».

У грецьких школах вивчали поеми Гомера, вірші багатьох інших поетів. Боспорські поети складали похвальні гімни, епіграми, читали їх на святах і на змаганнях, про що свідчать вцілілі написи на каменях. Поетичні твори були написані в Херсонесі — гімн на честь Гермеса ІІ ст. н. е., численні епітафії на надгробках у віршованій формі. До наших днів дійшла остання частина цього гімну. Його текст був викарбуваний на мармуровому постаменті статуї. У ньому звучить звернення до Гермеса як