Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Обстріли висоти тривали. А всередині лютого ворожі сили нишком просочилися до «пустої» висоти 307,9 і зайняли її; після цього не було сенсу утримувати висоту 307,5. Наші відступили з ВОПу 18-го лютого, уже коли долинали чутки про оголошення так званого нового «перемир’я».
ФЕДІР ЛОПАЦЬКИЙ (17.09.1978 — 25.01.2015). 128 ОГПБр
— Упав аеропорт, Федя... — з жалем говорила Лариса телефоном своєму чоловікові, але тішилася вже з того, що він живий. — Ти не там?
— Ні, дорога, трохи не там, — ніби щось приховував Федір.
— Десь дале...? — хотіла спитати Лариса, але її перебила голосна розмова чоловікових побратимів, яку було виразно чути в слухавку.
— Ото як будуть брати те Дебальцеве, то, блін, точно будуть йти через нас, — гучно сварився хтось із хлопців, продовжуючи чистити автомата.
— Санька! Шо ти таке говориш? Яке Дебальцеве? — Федір прикрив рукою слухавку й нагримав на побратимів. — Я з жінкою розмовляю.
— Чорт... вибач, брат.
— Ти уже під Дебальцевим, Федя... — уже не питала, а просто сумно визнавала Лариса.
— Дорога... все добре, правда: наразі тихо, а дітям не кажи нічого.
— Там ж кільце, Федя... — заплакала жінка.
— Нема ніякого кільця, менше новини слухай.
Федір Лопацький
Федір Лопацький таким був по життю — добродушним простим чолов’ягою, який просто дуже сильно любив свою сім’ю і любив землю, на якій все життя пропрацював: вони з Ларисою мали великі город і господарку недалеко від Тернополя, які й годували їх двох і доню з сином (Віталіка з Вікторією). І не було ні весни, ні літа, аби Федір чогось не посадив, чогось не змайстрував. Він завжди всім наполегливо повторював, що в нашій країні — у селі чи у місті — можна жити, а якщо багато працювати — то жити добре…
— Його побратими не розповідали мені нічого: вони тиждень мені не казали, що він загинув. Можете уявити? Тиждень... — Лариса заплакала й дістала зі своєю сумочки невеличкий мішечок, з якого виглядав український прапор. — А мій двоюрідний брат, який мешкає на Закарпатті, знайшов списки в інтернеті вивезених з Дебальцева... Через тиждень якраз була двадцяті роковини по його матері, і лиш тоді ми дізналися, що чоловік вбитий. І я стала дзвонити хлопцям: як же так, чому вони не сказали, щоб ми його забрали? А хлопці кажуть: не могли ми тобі того сказати. Після похорону в інтернеті з’явилися всі подробиці бою, як і що відбувалося на тій висоті. Як тоді 23 січня, коли мені снився той дивний сон, вони відбивали атаку й забрали російський танк трофеєм. А 25-го о п’ятій ранку почався масовий наступ на 307,5, і наші чомусь саме тоді відвели всі танки. Хлопці хотіли підірвати якийсь місток чи що, це як вже потім мені розповіли, але дозволу не отримали. Їх оточили... ближній бій. У рукопашну, можна сказати.
АНДРІЙ КАПЧУР (22.05.1980 — 25.01.2015). 128 ОГПБр
Андрій вважався зниклим безвісти, але побратими запевняли, що серед тих, що під час бою втікали лісосмугами й полями, Андрія і його товариша Олександра Леврінца не було.
А після синового зникнення приснився Марії Павлівні сон. Як вона поралася на літній кухні, а на подвір’я зненацька заїхав червоний бус. Пані Марія схопилася, швидко повитирала руки й вибігла на подвір’я.
А з буса виходить її Андрій із маленьким пакетиком, у якому майже нічого немає. А за ним виходить жінка, яку пані Марія бачить тільки зі спини. І тягне та жінка безмірного рюкзака, ледь втримує його на своїх плечах.
— Андрію, як то так ти дав жінці такий величезний рюкзак, а сам собі такий малий пакетик тіко лишив. Як то так? Хіба можна? — нагримала Марія Павлівна на свого сина.
— Та жінка сильна... — кивнув матері Андрій. — Вона всьо-всьо перенесе.
А згодом знайшли тіла Андрія Капчура та Олександра Леврінца. За свідченнями й спогадами побратимів, під час бою на висоті «Валєра» 25 січня, хлопці, ймовірно, провалились в окоп — закопану машину з бк, — а тоді на окоп рушив ворожий танк. Побратими відкрили вогонь по танку, і машина з бк підірвалася.
Так на кілька наступних місяців Андрій із Сашком і лишилися під обвугленою чорною і смердючою технікою, яка дотлівала, допоки не вигоріла вся, захопивши шматки ще живої від снарядів землі — напівзамерзлої і твердої. Хлопців шукали майже півроку й змогли ідентифікувати лише після ДНК-експертизи.
— Я добре пам’ятаю той страшний день, як його опізнали. У нас тут чоловік один у селі загинув — батько синового колєги, який помер іще раніше. От питаю свого Степана, чи піде він на похорон до вуйка Міська? А він так голову опустив і сумно каже: «Та піду...». Прийшла я на похорон, а люди всі на мене так дивляться й щось там шепочуть. Я собі думаю, чого вони так шепочуть між собою, а ніхто не підійде до мене. Так ніхто зі мною і не заговорив тоді. На цвинтар я вже не пішла, прийшла додому, бо дуже мене почала боліти голова й сильно тиск піднявся. А син поїхав тоді до священника, як виявилося, питати, як би то мені сказати. А потім вони всі прийшли до нас до хати: першою зайшла донька Надя — мені зразу в рот таблєтки. І тоді вони вже мені сказали, що знайшли Андрія неживого. А я все мала надію, що він у полоні, що прийде, що живий... але так і не дочекалася. І певно, той сон у мене був віщий: бо то я — та жінка, яка має бути сильна й всьо-всьо пережити, всю ту біду, а мій Андрій взяв малесеньку торбинку та й пішов собі... спочивати.
• Зведення новин
Внаслідок атаки бойовиків на Маріуполь 30 осіб загинули, двоє з них діти, поранено 93 людини.
Про це повідомив секретар Маріупольської міськради Андрій Федай.
• Протягом минулої доби бойовики 103
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»», після закриття браузера.