Читати книгу - "Знахар, Міхал Шьмеляк"

Він бачить товсту мотузку, прив’язану до кілка, вбитого в берег. Так іноді браконьєри ловлять рибу, а він вирішив зіпсувати їм роботу і смикає за мотузку. Йому дуже важко, тому він кличе рибалок, які сидять поруч, щоб вони йому допомогли. Їх вже три, і робота йде добре. Вони витягують мішок на картоплю, важкий і набитий доверху. У кожного рибалки є ніж, гострий, як бритва. Вони розрізають мішок, і з нього випадає дівчина. Зв’язана, мов різдвяна шинка. Звичайно мертва. Її звали Аня, їй було шістнадцять років, і імовірно вона мала дар передбачати майбутнє.

– Дитина, – сумно прокоментував Кшисєк.

– Розумна дитина. Потім виявилося, що вона з подружками просто сміялась над тими ворожіннями. Але людям багато не треба, пішла слава, нібито Аня бачить різне, їй почали приносити гроші та подарунки. Вона була гарна, вміла балакати, і якось все йшло. І ось одного разу вночі її хтось схопив і зв’язав дуже акуратно і професійно – за словами місцевих жителів, професійний моряк не посоромився б таких вузлів. Він засунув дівчину в дуже тісний мішок, який ретельно зашив товстою дратвою. Причепив мотузку до мішка і кинув усе у воду. Дівчина не могла поворухнутися, мішок просочилася водою і повільно опускалася на дно. Мабуть, це була страшна смерть. Поруч ми знайшли сліди надувного човна, тож, можливо, вбивця стежив за її смертю до кінця і не дав їй померти надто швидко. Уяви, що ти в мішку, не можеш поворухнути пальцем і повільно тонеш. Це займає дуже багато часу. Можливо, мучитель тобі щось каже, іноді тягне мішок, ти сподіваєшся, що він тебе витягне, що це все якась дурниця, моторошний, але лише жарт.

– Жахливо. Він і справді був виродком.

– Так. Сьогодні зловити типа було б легше, камери, ДНК і так далі. Тоді ми просто сподівалися, що хтось щось бачив. Адже місцина невеличка, і люди швидко помітять незнайомця на надувному човні на березі озера. Але нічого. Тип був мов дух. Жодного невідомого автомобілю, а тоді кожна машина кидалася в очі, не кажучи вже про чужу. Або йому дуже пощастило, або він знав, що робив. Місцевим жителям наказали тримати язик за зубами. Ніхто не хотів неприємностей, тому справа знову не дійшла до "Новин".

– І до переду так і не просунулась?

– Ні на крок. Усі робили чесну міліцейську роботу. Допити, провокації. Виявили людей зі знанням історії, які потенційно могли б зробити подібне, але їм бракувало алібі щонайбільше на день. Так що нічого.

– Безпорадність, – підсумував Кшисєк, розуміючи, що відчували слідчі в семидесятих роках. Так було і зараз. Невловимий вбивця.

– Тоді прийшов пам’ятний сімдесят восьмий рік, рік без літа. Всі нарікали, що холодно, відпустки невдалі. А ми поїхали до Слупська, де біля Відьомської вежі знайшли ще одну жертву.

– За цей час ніхто не згинув?

– Жертви були, але я хочу розповісти про двох, які мені сняться і досі. Я вже розповідав тобі про дівчину в мішку. Тепер дівчина зі Слупська. Ми знайшли її ще живою, якщо це можна так назвати. Вона померла на наших очах. Але перш ніж почати цю історію, я думаю, потрібно заварити ще чаю, тому що цей уже охолов.

Господар встав і ввімкнув електрочайник.

– Я вже три чайники на печі спалив, приснув, чи що, і не чув свисту. Ось чому зараз роблю в такому, — сказав він вибачливим тоном. Через деякий час з шафи він подав на стіл чорний чай.

– Це для особливих випадків, привезено з Туреччини. Саме таким має бути смак чаю.

Насправді чай був надзвичайно насиченим, а аромат був таким же збудливим, як у кави.

– Де ми зупинилися?

– Слупськ.

– Так, Слупськ. Це була страшенно дивна справа. Ми завжди їздили за вбивцею, цього разу він приїхав до нас. Це, звичайно, одна з теорій, тому що це міг бути збіг, класичний збіг обставин. Тижнева конференція Міністерства внутрішніх справ у Слупську з великою кількістю міліції та тайняків. І одного ранку прямо біля нашого готелю почувся крик! Дивимося у вікно, рано, близько четвертої ранку, а під стінами вежі горить багаття. Але чому хтось так кричить? Ми вибігаємо на вулицю в трусах і майках і бачимо видовище, якого Слупськ не бачив майже триста років. Горить прив'язана до стовпа жінка. Ворушиться, кричить, точніше, верещить. Ніхто так не кричить, як вмираючий. Розумієш, що все скінчилося, але ви все ще хочеш боротися. І цей біль. Його чутно в кожній секунді крику жертви. В кожній довбаній секунді. Нарешті хтось накинув на неї ковдру і почав гасити, вогонь не був великим. Це спрацювало. Перед нами стояла жінка, прив’язана до стовпа, з поплавленим волоссям, чорною та потрісканою шкірою, з-під якої визирала плоть. Вона кричала і голосила. Вмирала. Ті очі. Я зазирнув у них й побачив усе, чого ти не хочеш бачити у своєму житті. Біль, смерть, безнадія, кривда. Ці очі говорили, як іноді красиво кажуть у книжках. Найгірше було стояти там і дивитися на неї. Ніхто не знав, що робити. Хтось навіть сказав: "Боже, та хай вона нарешті замовкне!". Тоді мій приятель зізнався, що хотів підійти і вистрелити їй у голову. Добити, як коня, бо не міг дивитися на неї і водночас не міг відвести погляд. У нас не було з собою зброї, і, мабуть, тому цього не і сталося, бо ми не брали пістолети на конференцію. Не знаю, скільки це тривало, мабуть, недовго. Нарешті з’явився лікар. Але вона вже була мертва. Голова її впала на груди, і все. Настала тиша.

Кшисєк хотів щось сказати, але не міг знайти потрібних слів.

– На наших очах у місті, наповненому міліцією. Цей хлоп втер нам носа. Звісно, ​​все це відповідало, як ми зараз мило кажемо, профілю. Жінка згоріла під Відьминою вежею, де колись катували і спалювали відьом. Вбивця поставив стовп, прив'язав до нього жінку, спорудив стос і підпалив його. Все перед готелем, де спало кілька десятків міліціонерів. Ой, багато людей тоді постраждало, понизили в посаді, накинули догани. В основному тому, що ми всі стояли, мов ті вила в гною, а злочинець міг бути в кількох метрах від нас.

Він ніколи не був настільки близько. Лише раз він наважився на такий рух.

– Ніколи про це не чув. Адже такі справи мали виходити назовні.

– Пам’ятайте, що комунізм – це стрій, гірший за нацизм. Не було вільних ЗМІ. Зараз подібне,