Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Павук терплячий. Павук безжальний, — наспівує Слава під носом. — Павук прямує до мети. Не шукає оплесків. Не буває пихатим. Не озирається на інших. Весь час шукає свого. Не охоплює його гнів, але поганого він не забуває.
Голос пустельниці тихий, монотонний. Молитва-закляття ходить по кімнаті. Павуки без руху залишаються, де й були; мають перед собою весь час світу. Повітря важке від їхнього очікування, і важко ним дихати.
— Не розчаровується від несправедливості, але радіє своїй прихованій силі. Усе витерпить, усе витримає. На себе самого покладає надії. Таким є павук.
Слава замовкає. Якуб уважно в неї вдивляється.
— Чому ти хочеш мені допомагати? — запитує нарешті. — Ані відьми, ані дияволи не допомагають отак просто, від щирого серця.
— Може, й ми маємо свою мету? — посміхається пустельниця.
— Шеля злодій, — сичить Азарадель, вчепившись за стелю і звисаючи головою вниз, наче нетопир. — Ми ненавидимо його навіки.
— Амазарак і Азарадель схожі на тебе. Обоє твердять, що Якуб Шеля, який зараз зветься Вікторином Богушем, вкрав те, що належало їм.
— Я нічого, курва, не стверджую. Так було, — цідить крізь зуби Якуб. — А ти, відьмо?
— А мені подобається ота чорна злість у тобі.
Якуб нічого не відповідає, бо його щось вабить до Слави. Може, то чорти, а може, зовсім ні. Шеля і пустельниця міряються поглядами, як коти, аж у її очах він помічає щось, чого досі не бачив ані у жодної сільської дівки, ані у жодної шляхетної пані.
— Чому ж чорти не відберуть того, що їхнє? Для чого їм потрібна поміч слабкої людини?
— Чорт не може завдати людині кривди, хіба що та сама погодиться на це. Не в країнах, освітлюваних сонцем і місяцем. Міг би це зробити під землею, в країні померлих і в інших похмурих підсвітах, якими правлять цвіль і хробаччя. Та й то не завжди, бо коли людина висповідана і має ласку від Бога, то жодні темні сили не можуть торкнутися її, ніколи й ніде, якщо вона сама на це не погодиться, — пояснює Слава. — Такими є чортівські закони від самого початку часів. А якби який наважився ці закони порушити, перестане існувати. А перестати існувати — це не тільки не бути. Начебто на Русі є монастирі й храми, де монахи вчаться не бути, але це не те. Кожна обдарована душею річ, від каменя до людини, навіть коли закінчить своє життя, залишає після себе сліди. Врешті-решт, протягом якогось часу це життя відбивалося у світі. Але перестати існувати — це не існувати взагалі й ніколи, це знищити всі сліди того, що ти колись був. Занеіснувати — це зробити так, ніби тебе ніколи не було і ти нічого не вчинив. — Слава перервалася на хвильку, щоб перевести подих. — Я знала одного пустельника, якого вигнали з монастиря на сході. Він казав, що коли світ остаточно заплутається й ускладниться, коли нічого вже на ньому не буде, крім павуків і павучих сітей, знову прийде Бог і всіх нас занеіснує. І це й буде спасіння.
— Ти віриш у це? — запитує Якуб.
Жінка знизує плечима.
— То був мрук і лихий чоловік, — відповідає, наче це усе пояснює.
— Тобто чорти не скривдять того вискочня, хіба що моїми руками. Чому ти не навчиш мене, як бути ведмедем чи вовком, якщо я не можу бути орлом? Чому розказуєш мені про якихось довбаних павуків?
— Укус одного павука — це нічого. Сім укусів павука — це укус оси. Коли тебе вкусять сім ос — то це так, ніби тебе вжалив шершень. Сім укусів шершня вбивають хлопа. Нічого помножити на сім, помножити на сім, помножити на сім — і виходить смерть.
І Якуб знову дивиться на безліч павуків, що сплять під стелею, нерухомих, як сплячі рицарі з казки. Павуків, які тільки чекають на те, щоб хтось їх розбудив.
XLVIII. ПРО МАЛЬВУ ЩЕ РАЗ
Повідають, що тієї зими Якуб у постаті павука пізнавав речі, сховані під землею. Він бачив померлих, які чекали приходу месії. Бачив сплячі зародки рослин, замкнені у твердих шкаралупах, які чекали весни. Бачив змій різних форм і розмірів, які чекали кінця часів, коли прокинеться їхній Король. Бо під землею усе є чеканням.
Якось він дійшов до великої хащі коренів, таких переплутаних, що навіть у павучій постаті він насилу знаходив дорогу серед кореневищ. Лиш по тривалім часі зрозумів, що це ніякі не корені, а волосся, волосся довге й позбавлене кольору. Він знав це волосся. Знав його з обох попередніх життів — того, справжнього, і того, фальшивого. Його неможливо було забути.
Там, у країні темряви, Якуб зустрів нарешті Мальву. Вона спала сном таким глибоким, що він, власне кажучи, не відрізнявся від смерті. Груди її не тривожив навіть найлегший подих, і зовсім не відчувалося пульсування крові під шкірою. Якуб павучими ніжками пробігся туди й сюди по її оголеному тілу, брудному від вологої землі. Нічого. Вона навіть не здригнулася.
Він багато разів спускався до Мальви. Кожного разу заставав її в іншій позі. То згорнеться клубочком, як кошеня. А то з руками, підкладеними під щоку. А то знов з одним коліном, підтягнутим високо під підборіддя, а друга нога випростана й витягнута далеко назад. Вона не померла, лиш спала. Він довго приглядався до неї і вдихав її землистий запах.
Коли на Віслоці з тріском скресла крига, а в горах з’явилися крокуси, Якуб спустився до Мальви, але її місце було порожнім. Вона покинула країну темряви.
XLIX. ПРО ПОЧАТОК ГАРНОЇ ДРУЖБИ
Повідають, що літом наступного року Якуб Шеля побив і пограбував тарновського старосту Йозефа Брейнля, після чого став його великим приятелем.
Брейнль був чехом, мав близько сорока років, усе своє життя присвятив службі кайзеру і, як кажуть, належав до найздібніших службовців. Найбільше у світі любив нічого не робити, що дуже допомагало йому в праці. Дозволяв панувати панам, жидувати жидам і хаміти хамам на противагу своєму попередникові, Георгу Ешеріху, який, бувши австрійцем, усюди намагався запровадити німецький ordnung. Брейнль же
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.