Читати книгу - "Відлюбилося, Інна Турянська"

   Кілька тижнів Каріна Макова ходила як прибита. Намагалася продовжувати жити. Ходити на пари, зубрити конспекти і надіятися, на те, що вони більше не перетнуться десь в коледжі. Але й любити вона теж продовжувала. Все одно продовжувала любити того безголового. Злилася на себе через то, але вдіяти нічого не могла. Сама не помітила, як опинилася коло сорок п'ятої аудиторії. Сиділа обпершись на стіну. Сьогодні її тут ніхто не чекав, не було нахабних обіймів, не було Тімохи. 

— Каріна Макова, а чого це ви сидите під моєю аудиторією? — почула вона голос викладачки з економіки. — А де Єременко? — всміхнулася жінка підморгнувши дівчині. 

— Він більше не сидітиме тут зі мною, вибачте,  — сказала підриваючись з лавки і подаючись геть.

    Було нестерпно слухати безліч запитань від одногрупниць, а тепер ще й викладачів. От вона завжди вірила, що кохання любить тишу. А тепер вона відчувала себе знеславленою на весь коледж. Ледве дочекавшись закінчення пар йшла з Лідою додому. І тут сталося те, чого вона боялася. Назустріч йшов він. Вона вмить завмерла, наче її скували ланцюгами. Тимофій на кілька секунд теж завмер, але потім навіть не дивлячись на них просто пройшов повз. 

— Навіть не сказав привіт, — прошепотіла Каріна зі сльозами, що застигли в очах глибоким відчаєм. 

— Ну, все! — вибухнула Ліда. — Я так більше не можу! Чекай тут,  — скомандувала залишаючи Каріну стояти, а сама догнала Тимофія. 

   Різким рухом дівчина розвернула його до себе. На мить їй здалося, що і в нього на очах були сльози. Але ні, то лиш здалося. 

— Я тебе попереджала, гад ти смердючий!? — злісно кинула в обличчя словами буравлячи поглядом.

— Попереджала про що? — байдужим голосом запитав Тімоха, намагаючись не дивитися на Каріну.

— Про те, що якщо не любиш не пхатися до неї! — гаркнула Ліда.

— А я любив, — розплився він у посмішці, щоб не заплакати, — Просто мені відлюбилося, — розвів він руками. — Знаєш, так буває, — підтис губи, — Тепер іншу люблю. 

— Паразит! — гаркнула Ліда щедро плюнувши йому в лице.

    Тимофій лиш мовчки стояв. Ліда взявши Каріну за руку давно пішла, а він все ще стояв. На душі було паршиво, наче дівчина плюнула йому не на обличчя, а заплювала всю душу. Так йому і треба, безголовому. Менше треба було жартувати! Менше було б проблем. Запхав руку в кишеню, перевірив гаманець. Має вистачити. По дорозі зайшов в квітковий. Вона хоче весілля, буде їй весілля, — говорив сам до себе. Купив квіти, перші, які в око потрапили і поїхав додому. Вдома, сердито гримнувши дверима пішов на подвір'я. 

— Ти куди? — здивовано запитала Катерина зібравшись якраз йти доїти Маньку. 

— До своєї нареченої, — коротко відповів Тімоха. В його словах бабуся відчула сарказм, але що вона могла зробити. 

   Цього разу Тимофій не сів на велосипед, вирішив ногами здолати відстань у п'ять хат. Вчора Дарина приїхала з Києва на вихідні. Підійшов до її вікна, постукав. Намагався бути в доброму гуморі, все-таки, прийшов робити пропозицію. За кілька секунд Даринка вже відчинила вікна.

— Привіт, Нектаринко, — всміхнувся до неї Тімоха.

— Привіт, Тімоха, — теж всміхнулася дівчина, але на відміну від хлопця її радість була щирою.

— Вийдеш на трішки в сад? — запитав.

— Я зараз, — радісно відповіла та.

    За кілька хвилин дівчина вже вийшла з хати. Дарина була красивою дівчиною. З чорнявим волоссям, виразними очима, пишними формами, але струнка. Дівчина-мрія, але не його мрія.

Тимофій підійшов до неї, ніжно взяв за руку. 

— Даринко, ти любиш мене? 

  Це запитання застало дівчину зненацька. На щоках спалахнув рум'янець. Це дещо повеселило хлопця, він вже знав відповідь.

— Люблю. 

— А чому раніше не зізнавалася? — посміхнувся підводячи її обличчя, і спрямовуючи погляд очі-в-очі. 

— Бо ти любиш іншу.

  Тімоха всміхнувся кутиком губ. Якщо одній дівчині він вже зробив боляче, то не хотів поранити і цю. Хотів хоч комусь подарувати щастя.

— А звідки тобі було знати, хто та інша….можливо нею була ти? — підморгнув він Даринці. — Нектаринко, я простий хлопець і крім своєї руки та…— намить завагався при слові серця, але потім подумав, якщо вже брехати, то по повній, — Серця нічого не можу тобі дати. Ти станеш моєю дружиною? — запитав він втихомирюючи вир, що штормом бурував глибоко в душі, бив його об скелі реальності, назавжди залишаючи там глибокі рани. 

— Тімоха, — розсміялася Даринка з живим блиском в очах, — Так! Так-так! –відповідала. Таку радість не можна підробити, він це знав. Даринка кинуся в обійми, а він її кружляв. Простягнув їй квіти, назву яких навіть не знав. 

  Ну така собі пропозиція, подумав Тимофій. Але він не міг їй купити колечко, поки що. Колись, напевно, обов'язково купить. 

Дарина радісно забігла до хати, хизуючись перед матір'ю, що таки виходить за Тимофія заміж.

— Дурне дівчисько ти Даринко! Ти ж життя псуєш собі і йому. 

— Мамо, я думала ви радітимете за мене. 

— А ти сама рада? — запитала її Галина невдоволено причмокуючи. 

— Я найщасливіша людина у світі. — сказала Дарина підходячи до матері, — Мамочко, все буде в нас гаразд. Ми не робитимемо пишного весілля, не хвилюйтеся, вам навіть не доведеться різати свиню, — сміялася Дарина.

Жінка лиш сумно вигнула брови.

— Ох донечко, за те ти його тільки що прирізала своїм так. Хіба я не бачила, що не любить він тебе. 

— Любить! — аж крикнула Даринка. — А як не любить то полюбить. І любитиме лише мене! 

— Донечко, коли ж ти в мене стала такою? — похитала головою жінка. — Але я хочу, щоб ти була щасливою. І тому гратиму щасливу матір, що видає доньку заміж. Але знай дитинко, що все в житті повертається. 

   От і Тімоха повертався з пропозиції як убитий. Яка різниця коли, чим швидше, тим краще. Все одно вже нічого не змінити. Можливо з часом він полюбить і її, як мама тата. Може й полюбить, але й Каріну він любити не перестане. Вона назавжди залишиться в його серці. Він зробив їй дуже боляче, але казати правду не хотів. Так було б ще болючіше. Інакше в якусь мить, хтось з них зірвався б і все. А так, вона буде думати, що він негідник може й розлюбить швидше. Може і їй з часом відлюбиться.