Читати книгу - "Трилогія смерті"

як я це говорив, і Шренка, й мене аж затіпало, неначе в нападі лихоманки. Я казав правду, і вона, мов жар із відчинених дверцят топки, обпікала мені обличчя, вуста, серце й душу. А Шренк? Я ж бо витяг на світ таємницю його життя, його приховану скруту, і хоч усе те ще треба було розкрити й довести, але я знав, що принаймні вже зірвав азбестову оболонку й випустив вогонь назовні.

— Як ви сказали? — запитав Шренк, застигши, наче статуя, кроків за десять позад мене.

— Самотні душі. Це ж ваші слова. Це те, що ви робили останній місяць. Самотні душі.

І то була правда. У напливах туману переді мною німотно промайнула ціла похоронна процесія. Фанні, Сем, Джиммі, Кел і всі інші. Я ніколи не мав для них відповідної назви. Ніколи не замислювався над тим, що споріднювало їх між собою і пов’язувало докупи.

— Ви марите, — сказав Шренк. — Вигадуєте. Фантазуєте. Брешете. Я не маю з цим нічого спільного.

Але дивився вниз, на рукави свого піджака, що не прикривали кощавих зап’ястків, і на патьоки від дощу та поту після нічних ходінь. Здавалось, костюм збігається на ньому просто в мене на очах. І Шренка аж корчило в його блідій шкірі під костюмом.

Я вирішив іти в напад.

— Боже, та ви ж гниєте оце просто переді мною! Дивитися на вас гидко. Ви ненавидите всіх і все, ненавидите цілий світ. Самі ж мені щойно сказали. От і накидаєтесь на людей зі своїм брудом, зі своїм гнильним духом. Ваша смердюча білизна — ось ваш прапор, і ви піднімаєте його на щоглу, щоб отруювати вітер. А. Л. Шренк, п’ятий вершник Апокаліпсиса.

Тепер він посміхався, його виповнювала радість. Своїми образами я тільки тішив його. Віддавав йому належне. Його «я» тріумфувало. Сам того не підозрюючи, я кинув у пастку шматок сиру, і здобич ось-ось мала попастися.

Що ж далі? Боже мій, ну що, що мені ще йому сказати? Як витягти з нього зізнання? Чим його добити?

А тим часом він уже знову простував попереду, натхнений моїми образами, велично й гордо несучи медалі за смерть і горе, що їх я начепив на засмальцьовану вилогу його піджака.

Ми йшли, і йшли, і йшли.

Боже, думав я, чи довго ще ми отак ітимемо, чи довго розпатякуватимем, чи довго все це триватиме?

Це наче кіно, думав я, одна з тих неймовірних сцен, яким усе немає кінця, — хтось щось пояснює, потім йому щось кажуть, і він знову починає пояснювати.

Ні, не може бути.

Так воно й є.

Шренк не певен, чи все я знаю, і я також не певен, чи знаю все, і ми обидва намагаємося вгадати, чи немає у другого зброї.

— І обидва боягузи, — мовив Шренк.

Мабуть, я, сам того не помітивши, прошепотів останні слова.

А Шренк почув і докінчив мою думку.

— І обидва не зважуємося це перевірити.

Тесля йшов далі. Устриця плентала за ним.

Ми йшли.

І то не була сцена з якогось доброго чи поганого кінофільму-, де люди все говорять та говорять, — ця сцена розгорталася пізнього вечора, і місяць то зникав, то виринав з-за хмар, і туман усе густішав, а я вів розмову з ідіотсько-психіатричною тінню Гамлетового батька.

Шренк… Як же все воно почалося? Закінчив коледж, почепив на двері вивіску приватного практика та й зажив собі, мов равлик у своєму домку, аж поки котрогось там року, вже й не згадати, стався великий землетрус, коли йому ушкодило не тільки руки-ноги, але й голову, і він зірвався вниз довгим схилом, та не на санчатах, а на власній кощавій спині, й не було на тому шляху жодної жінки, щоб пом’якшити падіння, полегшити кошмар, утерти нічні сльози й розвіяти вранішню ненависть? І, прокинувшись одного ранку, він побачив, що опинився… де?

У Венеції, штат Каліфорнія, і то вже коли остання гондола давно відпливла в небуття, вогні над каналами погасли, вода взялася нафтою, і в неї звалили старі циркові фургони з клітками, за гратами яких рикала тільки припливна хвиля…

— «Ті, що в мій список попадуть, — промовив я, — уже од мене не втечуть».

— Що? — спитав Шренк.

— Є така пісенька, «Мікадо», — пояснив я. — Вона ніби про вас. «Засади всі мої ясні, і хай поможе Бог мені. Щоб кожному покара — по вині, покара — по вині». Самотні душі. Усі, скільки їх є. Ви заносите їх у свій список, і, як співається в тій пісеньці, вони од вас уже не втечуть. Вина їхня в тому, що вони облишили спроби чогось досягти або й ніколи не пробували. Хто не мав хисту, хто зазнав поразки, хто зневірився. А їхньою покарою, о Господи, стали ви.

Шренк знову запишався й виступав, наче півень.

— Ну-ну, — мовив він, тримаючись попереду. — Ну-ну.

Я зарядив язика, націлився й пальнув.

— Як мені здається, — сказав я, — десь тут поблизу має бути відтята голова Скотта Джопліна.

Він не зміг стримати мимовільного поруху, і його права рука шарпнулася до кишені засмальцьованого піджака. Вдавши, ніби просто пригладжує піджак, він задоволено поглянув на свою руку, тоді відвів очі й попростував далі.

Перший постріл влучив у ціль. Я зашарівся з радості. «Детективе-лейтенанте Крамлі, — подумав я, — побачили б ви мене зараз!»

Тоді вистрілив удруге.

— Канарки на продаж, — промовив я тихим голосочком, тихим і тонким, як оті вицвілі, написані олівцем літери на картці у вікні старої. — Канарки.

Тепер його ліва рука з таємною гордістю порвалася до лівої кишені.

0 Боже, подумав я, він носить при собі оті клапті старих газет із пташиних кліток!

Як в око вліпив!

Шренк простував далі. Я йшов за ним.

Мішень три. Приціл три. Плі!

— Лев’яча клітка. Старий із трамвайної станції.

Його підборіддя ледь помітно хитнулося до нагрудної кишені.

Побий мене бог, отам і лежить жменька конфеті з квитків на трамвай, яким той старий так нікуди й не поїхав!

Шренк борознив туман, не маючи і найменшої підозри, що я один по одному накриваю, як метеликів сачком, його злочини. Він являв собою живий образ щасливого дитяти в царині Антихриста. Його крихітні черевички дрібно стукотіли по мостинах. Він аж променився з утіхи.

Що ж далі? Думки закопошились у мене в голові. Ага, так.

Перед очима мені постав Джиммі в коридорі старого будинку, зі своїми новими «кусачками» в роті, що від вуха до вуха розтягся в усмішці. І Джиммі у ванні з водою,