Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

не помиляюся, в День виборів. Я жив тоді на краю села і саме поринув у «Ґондиберта» Д'Авенанта[227]. Я тієї зими ледве боровся зі сплячкою: між іншим, не певен, чи то родинна хвороба, адже мій дядько примудряється заснути навіть за голінням і мусить вискубувати картопляні пагони в комірчині щонеділі, щоб не заснути й дотриматися святої днини, чи всьому виною спроба прочитати збірку англійської поезії Чалмерса, нічого не пропускаючи. Це виявилося сильнішим за моїх нервіїв[228]. Та не встиг я опустити голову на книжку, як закалатали дзвони на пожежу і туди поквапцем покотилися брички під проводом строкатого натовпу чоловіків і юнаків, та я опинився в перших лавах, бо зрізав дорогу, перестрибнувши через струмок. Ми бігли на пожежу не вперше й думали, що то горить якийсь сарай, крамниця, оселя чи все разом десь далеко на південь за лісами. «Це в Кодменів», — підтвердив хтось інший. Тут над лісом здійнялися іскри, ніби провалився дах, і ми всі заволали: «Конкорд поспішає на порятунок!»

Повз нас на шаленій швидкості мчали брички з важкою ношею, що везли, припускаю, ще й завзятого страхового агента; за нами час від часу дзвонили дзвоники на повільніших і впевненіших бричках, а замикали процесію, за чутками, ті, хто розвів це багаття й забив на сполох. Так ми й простували вперед, як справжні ідеалісти, відкидаючи докази своїх почуттів, доки не звернули за поворот, де тріск багаття й жар з-за стіни засвідчили, що, на жаль, ми вже прийшли. Близькість багаття вистудила наше завзяття. Спершу ми думали вилити на пожежу місцевий мілкий ставок, але врешті вирішили, що вогонь зайшов задалеко, тож хай непотрібні руїни догорають. Скупчившись навколо пожежної брички, ми штовхалися, перемовлялися в рупори, стиха згадували найбільші пожежі, які бачив світ, включно з пожежею у Бескомовій крамничці, а про себе думали, що якби нагодилися вчасно зі своїм «пожежним тазиком», а під боком був ставок, то ще могли б перетворити останню загальну пожежу на черговий потоп. Нарешті ми відступили, не заподіявши шкоди, а я повернувся до сну й «Ґондиберта». Що ж до «Ґондиберта», то дозволю собі навести рядок із передмови до нього: дотеп — це порох для душі, але «більшість людства так само незнайома з дотепами, як індіанці — з порохом».

Склалося так, що наступного вечора я опинився в тих полях десь о тій самій порі й почув тихий лемент. Підійшовши в сутінках ближче, я побачив єдиного спадкоємця того роду, що успадкував і чесноти його, й вади, — єдиного, кого ця пожежа заторкнула: простягнувшись на животі, він зазирав у підвал, де ще тлів жар, і щось звично бурмотів собі під ніс. Він весь день трудився на далеких луках над річкою і скористався першою ж миттю, яка належала тільки йому, аби навідати дім своїх предків і юності. Він зазирав у підвал зусібіч і з усіх ракурсів, але виключно лежачи, ніби пам'ятав, що між каміння сховано якийсь скарб, хоча насправді нічогісінько там не було, крім гори цегли й попелу. Дому не стало, і він роздивлявся, що залишилося. Утішений співчуттям, яке вчувалося у самій моїй присутності, він показав мені, наскільки дозволяла темрява, де була криниця — ця, дякувати небесам, згоріти не могла. Він довго порпався під стіною в пошуках журавля, вирізьбленого й зібраного його батьком, намагаючись намацати залізний гак чи скобу, за допомогою яких до важчого кінця кріпили грузило, — все, що йому зараз залишилося, — аби показати, що журавель зроблено на славу. Я обмацав гак і відтоді звертаю на нього увагу майже щодня у своїх прогулянках, адже на ньому висить ціла історія того роду.

А◦ще лівіше — там, де зараз у відкритому полі видніється криниця й бузкові зарості біля стіни, — жили Натінґ і Ле Ґрос. Але повернімося до Лінкольна.

Ще далі в лісах, де дорога підходить найближче до ставка, оселився гончар Вайман, який забезпечував містян глиняним начинням і лишив нащадків. Земних статків ті не нажили й на тій землі мешкали лише з ласки її власника; шериф часто приходив туди в марній спробі зібрати податки й конфісковував для проформи якусь марничку, про що я дізнався з його звітів, адже більше там нічого було забрати. Одного дня посеред літа, коли я сапав свою грядку, біля мене зупинився якийсь чоловік, що віз гончарні вироби на ринок, і спитав про Ваймана-молодшого. Колись давно він придбав у нього гончарне коло й тепер хотів дізнатися, як склалася його доля. Я читав про гончарство й гончарне коло у Святому Писанні, але мені й на думку не спадало, що глеки, якими користуємося ми, не перейшли нам у спадок від тих далеких днів і не ростуть на деревах, ніби плоди. Я був утішений довідатися, що гончарне мистецтво заціліло й на нашій ділянці.

Останнім мешканцем цих лісів до мого прибуття був такий собі ірландець Г'ю Квойл (сподіваюся, я достатньо гучно ойкнув, виписуючи його прізвище) — полковник Квойл, так він звався. Він зайняв оселю Ваймана. За чутками, Квойл бився при Ватерлоо. Якби він дожив до наших днів, я попросив◦би його знову сточити всі свої битви. У нас◦же він копав рівчаки. Наполеон закінчив на острові св. Єлени, а Квойл — у волденських лісах. Все, що я про нього знаю, відгонить трагедією. Він був чоловіком ґречним — одразу видно, що побачив світ, — і вмів говорити люб'язніше, ніж більшість тутешніх. Навіть посеред літа він не знімав шинелі, бо його била біла гарячка, а обличчя в нього було бурячкове. Він помер на дорозі при підніжжі Бристерського пагорба незадовго по тому, як я оселився в лісах, тож я не пам'ятаю нашого сусідства. Я відвідав його дім до того, як хату знесли; його побратими прозвали її «нещасливим замком» і уникали. Його зношений одяг лежав на високому дощатому ліжку, ніби то був сам власник. Біля каміна, як розбитий глек при джерелі, лежала розтрощена люлька. Втім, джерело не могло б стати символом його смерті, адже він сам мені зізнавався, що про Бристерське джерело тільки чув, а сам його ніколи не бачив. Підлогою розсипалися засмальцьовані карти: король вина, жиру, бубни й чирви. У кімнаті ховалася курка, чорна і тиха, як ніч: власник лісу не зумів її зловити, тож тепер вона чекала на лиса Микиту. За домом темнів сад, посаджений, але занедбаний господарем, який не міг його навіть посапати через судоми, а надходив-бо час збирати врожай. Він поріс понтичним полином і чередою, реп'яхи якої обчіпляли мені весь одяг — ото й урожай. На задній стіні