Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

class="p1">Наступної зими я, щоб заощадити, куховарив на маленькій грубці, адже свого лісу не мав, але вогонь там зберігався гірше, ніж у відкритому каміні. Таким чином куховарство з поетичного процесу перетворилося на простий хімічний. У дні грубок всі скоро й забудуть, що раніше пекли картоплю у вугіллі, як індіанці. Грубка не лише займала місце й запахчувала дім, а й приховувала вогонь, і я почувався так, наче втратив друга. У вогні завжди видно обличчя. Вдивляючись увечері у вогонь, робітник очищає думки від жужелиці й земного, що назбиралося за день. Коли я більше не міг сидіти і вдивлятися у вогонь, доречні слова поета знову зринули в пам'яті з новою силою:

Ніколи ти, о полум'я ясне,

Не полишаєш зігрівать мене!

Моя надія світить угорі,

І тліють знизу прикрощі старі.

Та ж чом розплачуватися життям

Повинні ті, що найдорожчі нам?

Чому їх відкидає забуття

Нудного повсякденного життя?

Чом мерехтлива їхня таїна

Для повсякдення нашого страшна?

Ми сидимо при затишнім вогні,

Де приязні всі вогники ясні, —

Вони нас ані тішать, ні смутять,

Лиш руки й ступні нам зігріть хотять;

Сяйливу можна стежить пелену

Або ж спокійно відійти до сну,

Не боячись, що привиди жахні

Із нами разом сядуть при вогні[226].

Місіс Гупер

Колишні мешканці й зимові гості

Я провів при каміні не одну веселу завірюху й радісний зимовий вечір, доки надворі шалено кружляв сніг, стишуючи навіть пугукання сов. Я багато тижнів не зустрічав на прогулянках нікого, крім рідкісних мандрівників, які вибиралися в ліси нарубати дров і притягнути на санчатах у село. Щоправда, стихія допомогла мені прокласти стежку крізь найглибші сніги в лісах: вітер завіяв мої сліди дубовим листям, яке там і застрягло і, вбираючи сонячне проміння, розтоплювало сніг, тож я не лише ступав по сухому, а й бачив уночі путівну темну лінію. Щоб насолодитися людським товариством, мені доводилося прикликати в уяві колишніх мешканців цих лісів. Ще на живій пам'яті багатьох мешканців містечка дорога, при якій стоїть мій дім, відлунювала сміхом і плітками навколишніх поселенців, а ліси вздовж неї були поточені й помережані їхніми садочками й оселями, хоча хащі на той час і були значно густіші, ніж нині. Я й сам пам'ятаю, що подекуди сосни шкрябали обидва боки брички одночасно, а жінки та діти, які мусили ходити звідси в Лінкольн самотою і пішки, вирушали в дорогу не без остраху і значну частину шляху долали бігцем. Цей скромний путівець для мешканців сусідніх сіл чи лісорубів колись значно більше розважав мандрівника розмаїттям краєвидів і надовше залишався в пам'яті. Там, де зараз між селом і лісами простягаються сухі поля, раніше лежали порослі кленами болота, крізь які вели дороги з повалених колод — їхні рештки, безперечно, й нині дрімають під курним шляхом від Стратонової ферми, де зараз облаштували богадільню, до Бристерського пагорба.

Через дорогу на схід від моїх бобових грядок жив Катон Інґрем — не Утицький, а Конкордський, раб Дункана Інґрема, есквайра і джентльмена з села Конкорд. Дункан збудував своєму рабові дім і дозволив жити у волденських лісах. Дехто каже, що Катон походив від гвінейських негрів. Ще живі люди, які пам'ятають його грядочки посеред горіхів, що їх він висадив на старість, хоча перепали вони врешті молодшому й білішому торговцю. Утім, той зараз мешкає в такій само вузькій оселі. Від Катонового льоху, майже знищеного часом, іще лишився слід, прихований від мандрівника рядом сосен, тож про нього мало хто знає. Яма поросла сумахом голим (Rhus glabra) і пишними хащами раннього золотушника (Solidago stricta).

Тут, при розі мого поля, найближчому до міста, стояла хатинка Зильфи, кольорової жінки, яка ткала рядно для містян. Волденськими лісами котилося відлуння її різкого співу — голос у неї був гучний і лункий. Під час війни 1812 року англійські загони з випущених на поруки арештантів підпалили оселю, коли її не було вдома, і її кішка, пес і всі кури погоріли. Вона прожила важке й нелюдське життя. Один чоловік, який любив блукати лісами, розповідав, що якось, проминаючи вдень її хатину, почув, як вона бурмоче над закипілим казаном: «Всі ви кості, кості!» Я бачив у тамтешньому дубовому гаю цеглу.

А◦трошки далі вздовж дороги, праворуч, на Бристерському пагорбі жив Бристер Фримен, «підручний негр» і колишній раб сквайра Камінґса. Там і досі височіють яблуні, що їх Бристер посадив і виплекав — як на мій смак, їхні плоди дикі і придатні радше на сидр. Я нещодавно прочитав епітафію йому на старому лінкольнському цвинтарі: він спочиває збоку, біля непозначених могил британських гренадерів, полеглих при відступі з Конкорда, і на надгробку його написано «Скіпіон Бристер» (а мав певне право зватися Сципіоном Африканцем), «кольоровий чоловік» (ніби в якийсь момент світ втратив кольори). Надгробок також повідомляв, коли саме він помер — такий-от ухильний спосіб сказати, що він узагалі жив. З ним жила його гостинна дружина Фенда, ворожка, але добродушна — велика, кругла й чорна, чорніша за решту дітей ночі: такої темної кулі над Конкордом відтоді не підносилося.

А◦далі біля підніжжя Бристерського пагорба, ліворуч від старої лісової дороги ще лишилися сліди оселі роду Стратонів, чиї сади колись вкривали цілий схил, але відтоді їх витіснили сосни, лишивши на згадку лише кілька пеньків, від яких ощадливі селяни досі прищеплюють свої дерева.

Ближче до міста, на краю лісу по той бік дороги, лежала оселя Брида, що поклонявся змію, не названому в давній міфології, хоча то й не завадило йому зіграти помітну роль у новітньому житті Нової Англії, а тому він, як і будь-який герой міфів, заслуговує на біографію; спершу цей змій приходить у подобі друга чи найманого робітника, а тоді оббирає і вбиває цілу родину, і ймення його — Новоанглійський Ром. Але ще не пора переказувати трагедії, які тут розігралися; хай спершу втрутиться час, пом'якшить біль, оповиє ці події серпанком давнини. Непевна і сумнівна легенда оповідає, що тут колись стояла таверна, а при ній — криниця, що розбавляла пійло мандрівникам і освіжала коней. Отже, це тут люди віталися, вислуховували й переказували новини, а тоді йшли своєю дорогою.

Якийсь десяток років тому Бридова хатина ще стояла, хоча в ній давно вже ніхто не жив. Вона була десь така завбільшки, як моя. Її підпалили якісь шибеники — якщо