Читати книгу - "Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Як ти?»
Палець на мить завис над екраном, а серце остаточно перейшло на галоп. Лера зробила глибокий вдих і натиснула кнопку «Надіслати».
Відправивши повідомлення, Лера сховала телефон. Кабінет поступово наповнювався студентами і вже за кілька хвилин у коридорі пролунав дзвоник. Останнє заняття завжди здавалося найдовшим. Лера намагалася зосередитись, але очі постійно поглядали на годинник.
Почувши довгоочікуваний дзвоник на перерву, Лера нетерпляче витягнула телефон. Жодної відповіді. А може Влад навіть читати не буде? Дівчина зібрала з парти свої речі та підвелася на ноги, збираючись йти. Проте мимоволі зупинилася, коли поруч з нею з’явилася Аня в темних легінсах і жовтій туніці. Лера зустріла погляд колишньої подруги. Колись вони не могли прожити одна без одної жодного дня, а тепер Аня навіть не вітається.
— З Ігорем подружилася? — хмикнула Аня, схрестивши руки на грудях. — Продовжуєш дивувати!
— Він просто підійшов поговорити, — тихо промовила Лера.
— Мабуть, з днем народження вітав? Що ж ти квіти не взяла? Ви так мило розмовляли.
— О, це дійсно сенсація! Від мене ж всі шарахаються наче від чумної.
— Ти сама в цьому винна.
Лера втомлено перевела подих. Нестерпно хочеться розповісти правду хоча б Ані. Поділитися хоч з кимось своїм болем і позбутися самотності. Влад вже пів року на лікуванні. Аня вже не зможе нічого вдіяти, не зможе втрутитись. Лері страшенно захотілося повернути подругу. Хоча б спробувати це зробити.
— Ань, — Лера знову зустріла погляд дівчини. — Давай поговоримо. Наодинці.
— Навіщо? — хмикнула Аня. — Ніколи не пробачу тобі того, як ти вчинила з Владом. Ти хоч уявляєш як він страждав?
— Я хочу пояснити.
— Ти вже пояснила, дякую! Знаєш, що я зрозуміла, Леро? Виявляється я зовсім не знала тебе всі ці роки. І як ми могли дружити?
Нагородивши колишню подругу крижаним поглядом, Аня вийшла в коридор. Лера залишилася в кабінеті сама, продовжуючи стояти на місці. Немає нічого дивного в тому, що Аня не хоче слухати. Та й чи повірить вона навіть якщо вислухає? В сумці тихо пискнув телефон. Серце Лери на мить завмерло в грудях, а потім глухо стукнулося об ребра, розганяючи венами хвилювання. Воно вже знало від кого це повідомлення. Невже Влад відповів?
Лера опустила сумку на парту, витягнула телефон і розблокувала екран. Дихання збилося, а пальці почали тремтіти. Натиснувши на маленький значок у вигляді конверта, дівчина затамувала подих. На екрані з’явився текст.
Влад: «Зрадниця! Ненавиджу!»
Емоцій ставало забагато для витримки і Лера вже не могла їх контролювати. Чіткі літери на екрані почали розпливатися перед очима, а до горла підступив важкий клубок, який заважав дихати. Придушені ридання піднялися із зачинених закутків душі неначе цунамі, знищуючи всі бар’єри. Лера голосно схлипнула і дала волю сльозам. Однаково ніхто не бачить. Всі вважають її зрадницею. Немає в кого шукати підтримки, нікому розповісти про свій біль.
— Леро? — пролунав позаду знайомий чоловічий голос.
Дівчина озирнулася і побачила біля дверей кабінету Ігоря. Він досі носив з собою букет. Швидко заспокоїтися не вийшло і Лера поспіхом відвернулася, сховавши обличчя. Проте сльози не бажали зупинятися. Ігор став похмурим, зайшов у кабінет і причинив двері. Зупинившись за два кроки від Лери, він поклав свій рюкзак і букет на одну з порожніх парт.
— Леро, що таке? — голос Ігоря був м’яким і тихим як ніколи.
— Нічого, — схлипнула дівчина.
— Образив хтось? — Ігор підійшов до неї зовсім близько і зупинився позаду. — Дівчата щось ляпнули? От видри!
— Облиш мене.
— Не облишу. Хіба ж можна плакати у свій день народження? — Ігор підняв руки та обережно накрив долонями плечі дівчини. — Йди до мене.
Лера продовжувала схлипувати, не в змозі заспокоїтися. Ігор повільно розвернув дівчину до себе обличчям та обійняв, турботливо притискаючи до своїх грудей. У пам’яті Лери одразу сплив спогад про зовсім інші обійми. Бажані, теплі, неймовірно затишні. Ігор обіймав зовсім інакше. Не було тієї особливої ніжності, яка відчувалася в кожному дотику Влада. Не було трепету душі, який здіймав у животі рій бентежних метеликів. Але в обіймах Ігоря теж було тепло. Лера не пам’ятала, коли її востаннє хтось обіймав. Навіть батьки віддалилися після історії з Владом. А змученій душі дуже бракувало тепла. Звичайного людського тепла, без якого не може жити жодна жива істота, яка називає себе людиною.
— Тремтиш вся, — Ігор накрив долонею її розпущене волосся. — Що сталося?
— Все гаразд, — тихо схлипнула Лера.
— Угу, я бачу! — Ігор зітхнув і ще міцніше притиснув її до себе. — Знаєш, я ніколи не засуджував тебе за твій вчинок з Владом. Кожна людина має право самостійно обирати свою долю.
— Хіба ж я хотіла такої долі?
— Ти зовсім самотня зараз. Дозволь мені бути поруч. Хоча б як другу. Дозволь показати, як насправді я до тебе ставлюся.
— Я нічого не хочу, — Лера відсторонилася від нього, витираючи пальцями очі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко», після закриття браузера.