Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

– Ні. Це запрограмований біосинтезоїд, – чую впевнену відповідь і з полегшенням видихаю. – Продовжуй.

− Я дуже злякалась. І через те, що вона напала. І коли побачила, як її вбили. Мені... не доводилося раніше бачити смерті. І ці її скляні очі… вони так моторошно дивилися на мене, – плутано намагаюся пояснити все се-аран, який уважно мене слухає.

І переказую йому все, що відчувала, як шалено хотіла сховатися від усіх, щоб ніякі вбивці не знайшли. І що казали мої охоронці. І про те, як раптом виявила, що відскочила на кілька кроків від Чотжара, навіть не відчувши дотику до його хвоста, що був обвитий навколо моїх ніг. А потім про свій страх, що залишуся такою назавжди, про те, як повернулася до палацу. Як сподівалася, що вони з А-атоном скоро повернуться і врятують мене. Загалом вивалюю на Са-оіра все в найдрібніших деталях.

− А Чотжара не покарають? Він же не винен, і захищав мене, – стривожено дивлюсь на похмурого чоловіка.

− Я бачу, ти дуже зблизилася зі своїм охоронцем, − зауважує Са-оір. І треба бути зовсім глухою і сліпою, щоб не помітити загрозливих ноток у його голосі та ревнивих тіней в очах.

− Напевно, це безглуздо, але я мимоволі ставлюся до нього як до друга, − зізнаюся обережно.

− І чому ж ти вважаєш це безглуздим? – вигинається смоляна брова. А голос звучить тепер вкрай рівно.

− Ну, я не маю надії, що він вважає другом мене, − намагаюся пояснити своє ставлення до Чотжара з максимальною відвертістю. Відчуваю, що інакше зараз не можна. – Знаю, як він до мене ставиться. І що охороняє, дбає і вчить, бо ви з Повелителем А-атоном йому так наказали. Але я не можу постійно бути насторожі. І мені потрібна ця ілюзія… дружби, хоч із кимось, щоб легше було пристосуватися до свого нового життя. Можливість спілкуватися. Люди соціальні істоти й дуже тяжко виносять самотність.

− Самотність, кажеш? – примружується Са-оір. – Отже… саме спілкування з Чотжаром допомагає тобі не почуватися самотньою? А ми з братом? До нас що ти відчуваєш?

− Багато всього, − зніяковівши, розгублено бурмочу я. – Ви мої господарі…

– Ми твої се-аран, – карбує Са-оір. − Ти не проста безправна рабиня. Ти наша се-авін.

І все ж таки рабиня.

– Я знаю, мій пане, – шепочу. – Але мені важко розібратися у собі. Я водночас і боюся вас і хочу належати вам кожною клітинкою свого тіла. Часом не розумію, що зі мною коїться. Прекрасно усвідомлюю, що я лише рабиня для вас двох, але все одно прив'язуюсь все сильніше, сумую за вами й хочу бачити, хочу, щоб ви були поруч. З вами мені добре та безпечно.

– І самотньо? − з якоюсь злістю уточнює мій темний володар.

Невже Са-оіра дійсно зачіпає думка, що Чотжар мені може дати щось, чого не дають вони з братом?

Так, я з ним справді вільніше почуваюся, ніж з ними, але… він же мені не господар. І вони самі приставили його до мене. Самі дозволили йому налагодити ментальний зв'язок зі мною.

От тільки навряд чи це зупинить Са-оіра, якщо він вирішить, що хтось зазіхає на їхню з братом власність. Не можна допустити, щоб він так думав. Не можна, щоб через мою необережну відвертість постраждав один нахабний змій.

– Ні. Навпаки, – поспішаю впевнити й зізнаюся абсолютно щиро: – Мені самотньо, коли ви далеко. А зараз точно ні. Я була дуже щаслива, коли ви прийшли, пане. І дуже рада вас бачити. І зараз рада, що лежу поруч із вами, що можу з вами розмовляти, ділитися своїми думками та переживаннями, відчувати ваше тепло.

Розповідаючи, я сама не помічаю, як починаю гладити його тіло. Малювати кінчиками пальців на гладкій шкірі плутані візерунки, простежуючи рельєф м'язів і малюнок вен.

Натомість це зауважує Са-оір. І в його погляді знову запалюється голодне полум'я.

– Покажи мені, – каже вимогливо. − Я хочу побачити й відчути, як ти за мною скучила. І як мені рада.

Закусивши губу, я кілька секунд дивлюся на нього розгублено, намагаючись зрозуміти, чого саме він від мене хоче.

– Я не підказуватиму, – хмикає іронічно. − Здивуй мене.

Здивувати? Хіба я можу його чимось здивувати? Не пісні ж і танці він має на увазі. Ні, йому хочеться від мене... іншого.

Мій погляд пробігається по потужному торсу, рельєфному животу і нижче. Попри недавню близькість, в нього знову стоїть. Гладкий прутень, перевитий венами, виглядає дуже переконливо... і промовисто. Мене знову хочуть.

Може… ротом його приголубити? Я зможу. Адже робила це вже. Вони з братом обоє брали мене в рота. Але хіба я здивую його такою ласкою?

Втім...

Вони завжди брали. А я тільки підкорялася і йшла за їхніми бажаннями.

То може... мені дати волю своїм власним?

Що я можу дати йому, крім своєї покірності? Тільки ласку та ніжність. Тільки своє бажання та пристрасть. Тільки своє захоплення його тілом.

– І я можу робити що хочу? – питаю, відчуваючи, як усередині все завмирає від поки що несміливого передчуття.

Чорні очі Са-оіра примружуються, але він зрештою вишкірюється в поблажливій усмішці.

– Можеш, – тягне багатозначно.

Ох.

Він так дивиться… що мені ніяково та спекотно. Між ніг знову скимлить все від бажання. Змінене тіло просить свого. Я навіть уявити ніколи не могла, що з кимось стану настільки ненаситною.

Зніяковіло посміхнувшись, підводжусь над своїм се-аран, стягуючи з себе залишки сукні. Заглядаю в опівнічні очі, гублячись у їхній мерехтливій темряві.

Він з очікуванням здіймає брову.

І я наважуюсь.

Тягнуся до його чітко окреслених губ. Цілую спочатку невагомо, пестячи їх своїми, прихоплюючи і торкаючись язиком. Радію, коли жорстка лінія пом'якшується у схвальній посмішці. І поки не злякалася, забираюся на чоловіка зверху, сівши на підтягнутий живіт. І цілую, цілую, цілую, глибше і сміливіше, дуріючи від його смаку, від відчуття дозволеної мені влади.

Відтягнувши його нижню губу, легенько прикушую, і в чоловічих грудях зароджується низьке збуджене гарчання. На моїх стегнах відразу стискається сталева хватка його рук, рухаючи мене нижче до твердого, як кіл, збудженого члена.