Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

Його очі зволожилися.

— Я зараз, — кинув Ігор Богданович, підхоплюючись і кудись біжучи.

Маючи тисячу друзів, Ігор Богданович не мав із ким поділитися найпростішим.

По кількох хвилинах Ігор Богданович вернувся з пляшкою «Столичної», за якою вони продовжили бесіду, що нарешті полилася легше і швидше — з горлечка в склянки, які більшість часу марно простоювали біля карафки на столі його готельного номера. Коли було досягнуто дна, запанувала та благословенно-гармонійна невимушеність, про яку годі й мріяти.

Як і Ігореві Богдановичу, йому також захотілося поділитися. Розповісти про все, нічого не приховавши. І він говорив, опісля не пам’ятаючи, що саме, одначе тоді і потім мав відчуття, що спілкувався з рідним братом, якого ніколи не мав і яким йому колись давно був однокласник Йошка.

Здається, вони обнімалися і навіть цілувалися. Можливо, вони навіть ночували разом на паркетній підлозі готельного номера.

Вранці, але то вже був, либонь, південь, він знайшов не одну, а три порожні пляшки. Ігоря Богдановича не було, а ззовні висіла із завбачливою турботливістю почеплена закладка «Прохання не турбувати».

Батьки привчали його до абстиненції, спершу мовчанням, коли ж мовчати стало несила, вдалися до пояснень і переконувань. Проте все-таки спершу мовчали. Їм здалося, якщо про щось не говорити, його немає. До дванадцяти років він виростав, знаючи головно дві рідини: воду з колонки і газовану в автоматі. Інших напоїв батьки не приносили або ж надійно ховали. Якщо заводилися грошенята, йому давали не одну, а відразу три копійки, які він вкидав в автомат, отримуючи мінеральну з сиропом, з якої відчайдушно зганяв ос. Оси пожадливо обліплювали трубку, звідки з’являлося кілька дорогоцінних крапель, за якими лилася звичайнісінька газвода.

У дванадцять років його світ від раптового розширення дав тріщину, через яку відкрилося щось настільки запаморочливе, яке міг порівняти хіба з недугою — на тій її стадії, коли вона відходить і судинами розпливається приємне знесилення. «Що ти пив?» — заметушилися батьки.

Дивом земля не вислизнула з-під його ніг. «Солодку воду, — відповів. — З пляшки. Я ще ніколи її так не пив». Він ще ніколи її так не пив — він узагалі пив її вкрай рідко. На відміну від батьків, які не раз знаходили напівповні пляшки. Вони випорожнювали їх перед здаванням — з педагогічно-гігієнічних міркувань поза житлом. Коли ж настав час прищепити йому нехитрі ази цього загалом прибуткового ремесла, батьки навчили його спершу виливати, а тоді здавати.

Батьки вірили в його світліше, ніж крізь пляшкове скло, дао. Практичний досвід підказував їм, що все, чого людина вчиться в житті, однаковою мірою може стати їй у пригоді й обернутися проти неї.

«І яка була вона, пляшка?» — запитав Калістрат. «Важка, — відповів він. — Велика й зелена». — «Більша, ніж ті, що під лавами?» — запитав Коля. «Більша, — щиро зізнався він. — Такі трапляються вкрай рідко. Під ресторанами». — «Хто тобі її дав?» — запитав Калістрат. «Знайшов», — відповів він розсіяно. «Газована?» — запитав Коля. «Газована», — підтвердив він. «І смакувала вона тобі?» — запитав Петя, а Іполит нашорошив вуха. «Кваснувата», — мовив. Сказав це на догоду батькам, щоб розвіяти тривогу і невдоволення, тоді як насправді вона смакувала нічим не гірше від автоматної. «Вона була зіпсута, — авторитетно сказав Коля. — Тому й кваснувата. Тобі від неї погано». — «Мені не погано», — наважився заперечити він, а про себе подумав: «Мені навіть дуже добре».

Батьки вклали його спати, інцидент вичерпався, і більше про нього не нагадували, принаймні прямо. Залишився не так страх конфронтації з батьками, як неоднозначне ставлення до цього відчуття, яке, з одного боку, дарувало легкість, з іншого — намагалося відібрати землю, на якій стояв. Він так і не зміг виробити однозначного ставлення до того, що відбувається, коли таким неоднозначним способом стає добре.

Так у їхній нестандартній сім’ї почалася ера антиалкогольного виховання. Батьки розповідали про шкідливий вплив алкогольних напоїв. Згодом, коли доводилося ночувати там, де запопадала ніч, він згадував їхні пророчі слова. Додому йому не даватиме дійти зовсім інша обставина — його, дому, відсутність.

Мов кочівники, переходили з місця на місце, доки облаштували сумну пародію на людське житло, що не завадило йому почуватися затишно і щасливо. Ще й зараз, коли спогади несли його туди, куди не міг більше потрапити, він згадував про нього з теплом і любов’ю.

Йому пояснювали, як алкоголь руйнує печінку. «Фімоз», — авторитетно казав Калістрат, а Іполит його виправляв: «Цироз». Іполит запам’ятав це слово на все життя, коли молодим парубком прокинувся в медвитверезнику, а над ним стояв лікар, повторюючи, наче мантру: «Цироз. Цироз печінки. Печінка збільшується, збільшується, доки одного прекрасного дня ти прокидаєшся... Втім, тоді ти вже не прокинешся».

Це була фатальна помилка, якої припустився лікар, настикаючи на педальки самозбереження, так щоб вони щоразу, як цьому молодому й здоровому телепневі приспі-чить закласти за комір, заходились істеричним скрипом. Проте на той час алкоголь уже настільки притупив Іпо-литові інстинкти, що вийшло все навпаки. Відтоді Іполит був спокійний за себе — коли станеться найгірше, йому вже не доведеться віддуватися: його просто не буде.

Хоча йому пояснювали, як небезпечно засинати напідпитку, особливо серед зими, доводи переконували тільки наполовину. А це означало, що вони не переконували зовсім. Йому розповідали, що, поспавши на п’яну голову на землі, можна підхопити запалення або й врізати дуба. Втім, замерзнути вони могли й у своєму барлозі. Так відійшла його перша матір — він пам’ятав її жахітливий кашель і як спльовувала кров.

П’яного тільки так обкрадуть, казали йому, який мав хіба одноногого пірата, знайденого в пісочниці. Вони, які ховали від нього пляшки, не в змозі були приховати дух — він спізнав його смак.

Його лякали потрісканими судинами і синьо-червоними щоками. Тоді як перед ним стояли візерунки на лицях його батьків і червоно-синій ніс Іполита. Цінуючи благі наміри тих, кого палко любив, потай робив по-своєму. Така вона, правда життя, — по закапелках її не сховаєш. І тільки Леся, коли він вдавав, що спить, шепотіла: «Колись йому треба подорослішати».

Через три дні Ігор Богданович навідався знову.

— Ще ні, — мовив поквапливо, хоча він нічого не питав.

Жив вільним життям. Можна було би сказати — ширяв собі птахом, і навіть тут, у цій клітці, якою був готель, поступово започувався більш-менш невимушено — будь-коли міг відчинити дверцята і випурхнути. В ті рідкісні моменти, коли його брали сумніви,