Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

А живий — життю радій…

— А тепер? Що ж буде тепер? — корчачись повторював Поміно. Він наче на голках сидів. — Ось що я питаю.

Ромільда встала і перенесла дитину в люльку.

— Ходімо, ходімо звідси, — мовив я. — Маленька заснула. Побалакаймо в іншому місці.

Ми перейшли до їдальні. На столі ще стояла недоїдена вечеря. Смертельно блідий, ошелешений, з перекошеним обличчям, Поміно весь тремтів і моргав скаламученими очицями, які від страждання звузилися, а зіниці в них стали двома цяточками, чухав собі лоб і повторював, наче в забутті:

— Живий… живий… Як же це? Як же це!

— Ану, перестань скиглити! — гримнув я. — Зараз усе вирішимо, кажу тобі!

Ромільда наділа халат і приєдналася до нас. Я замилувався нею, побачивши її при світлі лампи: погарнішала, стала такою, як була до заміжжя, навіть кращою.

— Дай я хоч подивлюся на тебе, Ромільдо. Ти дозволяєш, Поміно? В цьому немає нічого поганого: я ж раніше за тебе був її чоловіком і довше, ніж ти. Та не соромся, Ромільдо! Он поглянь, поглянь, як корчиться Міно! Тепер ти впевнилась, що я насправді живий?

— Так не можна! — перемінився на лиці Поміно.

— Хвилюється! — підморгнув я Ромільді. — Ну, гаразд, заспокойся, Міно… Я ж сказав, що лишу її тобі, і дотримаю слова. Тільки зажди… З твого дозволу!

Я підійшов до Ромільди і смачно цмокнув її в щоку.

— Маттіа! — аж застогнав Поміно.

Я знову зареготав:

— Ревнуєш? До мене? Оце такої! У мене ж право першості! Власне, Ромільдо, можеш вважати, що нічого й не було… А знаєш, любий Міно, я, йдучи сюди, думав (ти вже вибач, Ромільдо), я думав, що ти будеш страшенно радий, коли я дам тобі можливість стати вільним, і, признаюся, це мене ще й засмучувало, бо я ж хотів помститися. Ти не повіриш, я й зараз, мабуть, не проти відібрати в тебе Ромільду — ти її кохаєш, я бачу. А вона… Так, так, це схоже на сон, але вона така сама, якою була кілька років тому… Пригадуєш, Ромільдо?.. Ти не плач! Ти знову плачеш? Ех, які то були часи!.. Та вже не повернеш… Гаразд, у вас є дитина — отож і говорити нічого! Даю вам спокій, сто чортів!

— А шлюб же наш буде недійсним! — закричав Поміно.

— Нехай собі буде! — мовив я. — Якщо його й розірвуть, то чисто формально. Я не домагатимусь своїх прав, не домагатимусь, аби мене офіційно визнали за живого, коли раптом щось не припече. Я буду цілком задоволений, якщо всі побачать мене і довідаються, що насправді я живий. Єдине, чого я бажаю, це не вважатися мертвим. Повірте мені, таке становище — справдешня смерть. Ромільда стала твоєю дружиною… Все інше мені байдуже! Ти одружився не потаймиру, усі про це знають, усім відомо, що вона вже цілий рік твоя дружина, тож нехай усе так і лишається. Невже ти гадаєш, що комусь стукне в голову з’ясовувати, чи й досі законний її перший шлюб? Багато води спливло… Ромільда була моєю дружиною, а тепер уже рік, як вона твоя дружина, мати твоєї дитини. Через місяць уже й балачок про це не буде. Правильно я кажу, двічі тещо?

Набурмосена вдова Пескаторе похмуро кивнула головою. Але Поміно все дужче непокоївся:

— А ти лишишся тут, у Міраньйо?

— Авжеж! Іноді вечорами заходитиму до тебе випити чашечку кави чи келишок вина за ваше здоров’я.

— Е, це вже ні! — скрикнула вдова Пескаторе, скочивши з місця.

— Та він жартує! — озвалася Ромільда, не піднімаючи очей.

— Бачиш, Ромільдо, — звернувся я до неї. — Вони бояться, щоб у нас із тобою не зродилось кохання… Це було б дуже мило з твого боку! Та годі, не треба мучити Поміно… Я хочу сказати, що коли він не бажає приймати мене в своєму домі, то я прогулюватимусь під твоїми вікнами. Гаразд? І виспівуватиму тобі найніжніші серенади.

Поміно, блідий, знервований, ходив туди-сюди по кімнаті і все бурмотів:

— Це неможливо… це неможливо…

Зненацька він зупинився і сказав:

— Безперечно, вона, раз ти живий і заявився сюди, вже не буде моєю дружиною…

— А ти вважай, що я помер! — спокійно відповів я.

Він знову забігав по кімнаті:

— Тепер я не можу так вважати!

— То й не вважай! Ну, поміркуй сам: кого тобі боятися, якщо Ромільда не суперечить? Нехай вона сама скаже… кажи-но, Ромільдо, хто з нас кращий? Я чи він?

— Та я питаю, як бути перед лицем закону! Перед лицем закону! — закричав Поміно, зупиняючись.

В очах Ромільди з’явилась тривога.

— Невже ви не розумієте, — зауважив я, — що найдужче доведеться терпіти мені? Вибач, Поміно, але ж віднині мені доведеться бути свідком того, що моя дружина веде з тобою шлюбне життя.

— Так вона ж тепер не твоя дружина! — заперечив Поміно.

— Ось що я вам скажу, — зітхнув я, — хотілось мені помститися, але я не буду. Лишаю тобі, Поміно, дружину, даю тобі спокій, а ти ще й не вдоволений? Тоді вставай, Ромільдо, й ходімо звідси! Пропоную тобі пречудову весільну мандрівку… Ми зуміємо з тобою розважитись! Залиш цього набридливого плаксія. Він же хоче, щоб я справді кинувся у воду біля млина в маєтку Стіа!

— Та не хочу я цього! Не хочу! — заволав у нестямі Поміно. — Але ти хоча б виїхав звідси! Адже тобі сподобалось удавати небіжчика! Їдь негайно і подалі звідси, так щоб ніхто не бачив тебе. Бо я… поки ти тут… живий…

Я підвівся, заспокійливо поплескав його по плечу і розповів, що вже був у свого брата в Онельї. Там усі тепер знають, що я живий, і завтра ця звістка неодмінно долетить до Міраньйо. Потім я закричав:

— Знову стати небіжчиком? Нидіти десь далеко від Міраньйо? Жартуєш, любий мій! Заспокойся! Живи собі тихомирно зі своєю дружиною і ні про що не турбуйся… Хай там як, а весілля твоє відгуляли. Всі згодяться, що я чиню правильно, зважаючи на вашу дитину. Обіцяю, присягаюся, що ніколи не зайду навіть на чашечку кави та щоб помилуватися вашим коханням, вашою радістю, вашим щастям, побудованим на моїй смерті… Невдячні! Б’юсь об заклад, ніхто, навіть ти, найвірніший мій друже, не побував жодного разу на кладовищі, не приніс вінка, не поклав хоч маленької квіточки на мою могилу… Правда ж? Чого мовчиш?

— Тобі все жарти!.. — зіщулився Поміно.

— Жарти? Ніякі не жарти! Адже там лежить тіло небіжчика, а з цим не жартують. Ти бував там?

— Ні… не… У мене мужності не вистачило… — промимрив Поміно.

— А дружину в мене