Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

— Іди ти до біса, мегеро! Ось я стою тут, живий! А ти вставай, телепню! Де Ромільда?

— Благаю тебе… — простогнав Поміно, хутко встаючи з підлоги. — Дитя… Я боюся… Молоко…

Я схопив його за руку, сторопівши, мабуть, дужче, ніж він:

— Яке ще дитя?

— Моя… Моя донька… — пробелькотів він.

— Ах ти, вбивце! — заволала вдова Пескаторе.

Мені аж заціпило з несподіванки. Я не міг і слова вимовити.

— Твоя донька?.. — промимрив я нарешті. — Крім усього, ще й донька?.. І тепер вона…

— Мамо, йдіть до Ромільди, прошу вас… — благав Поміно.

Та було вже пізно. Напіводягнена Ромільда з немовлятком, яке припало до соска, з’явилася в дверях. Побачивши мене, вона скрикнула:

— Маттіа! — і впала на руки Поміно і своєї матері. Вони понесли її в спальню, а дитинка опинилася в мене на руках.

Я зостався сам у темному передпокої з немовлям, яке заходилося від плачу, вимагаючи молока. Збентежений і розгублений, я не знав, що робити. У вухах лунав відчайдушний зойк жінки, яка була моєю дружиною, а тепер ось народила цю дівчинку, не мою! Не мою! А моєї вона тоді не любила! Отже, й мені, сто чортів, не треба жаліти ні її дитини, ні їх усіх! Вона одружилася? Ну, то я… А малятко все кричало й кричало, і тоді… А що ж робити? Аби заспокоїти дівчинку, я пригорнув її до грудей і став ніжно поплескувати по малюсіньких плечках і заколихувати. Дитя поволі замовкло, вгамувалась тим часом і моя лють.

З темряви почувся переляканий голос Поміно:

— Маттіа!.. Дитина!..

— Не кричи, вона в мене.

— А що ти з нею робиш?

— Пожираю її… Що роблю!.. Самі всунули мені в руки… Тепер не чіпай! Вона заспокоїлась. Де Ромільда?

Поміно підійшов до мене, весь тремтячи, і з острахом дивився мені у вічі, немов сучка, яка побачила, що господар узяв на руки її цуценя.

— Ромільда? А що? — перепитав він.

— А те, що хочу поговорити з нею! — відрізав я.

— Ти знаєш, вона непритомна.

— Непритомна? То приведем її до тями.

Поміно спробував заступити мені шлях, благаючи:

— Бога ради… Послухай… Я боюся… Як же це… ти… живий!.. Де ж ти був?.. О боже мій!.. Послухай… А зі мною ти не хочеш поговорити?

— Ні! — закричав я. — З нею говоритиму! Ти тепер ніщо! Ти нічого не значиш тепер!

— Я?! Я?

— Твій шлюб не дійсний!

— Як… Що ти кажеш? А дитина?

— Дитина… Дитина… — у мене ледь язик повертався. — Посоромився б! Тільки рік, як одружилися, а вже й дитинку завели! Цить, моє любеньке, спи! Ходімо до мами!.. Гаразд, веди мене! Куди йти?

Не встиг я з дитям на руках переступити порога спальні, як вдова Пескаторе накинулась на мене, мов гієна.

Я відштовхнув її лютим змахом руки.

— А ви йдіть геть! Он там ваш зять. Як хочете лаятись, то нападайте на нього! А я вас і знати не знаю!

Я схилився над Ромільдою, яка гірко ридала, і поклав біля неї дитину.

— Ось, візьми її… Ти плачеш? Чому ти плачеш? Плачеш, що я живий? Тобі краще, коли я мертвий? Поглянь на мене… Ну, подивися ж мені у вічі! Живий я чи мертвий?

Вона спробувала крізь сльози глянути на мене і, захлинаючись від ридання, прошепотіла:

— Але ж… як ти?.. Що… що ти робив?

— Що робив? — усміхнувся я. — Ти питаєш мене, що я робив? Ось ти вдруге вийшла заміж… за цього телепня!.. Ти народила дитину, а тепер іще питаєш, що я робив?

— Що ж тепер буде? — простогнав Поміно, затуляючи обличчя руками.

— А ти, ти… де ти пропадав? Раз вдавав мертвого, раз ти втік, переховувався… — зняла крик вдова Пескаторе і посунула на мене з піднятими кулаками.

Я схопив її за руку, скрутив і закричав:

— Ану, заткніться! Цитьте, я вам кажу! Щоб я й слова не чув! А то минеться моя жалість до того телепня, вашого зятька, і до цієї крихітки! І я з вами поквитаюся! Я діятиму по закону! А ви знаєте, що каже закон? Що я маю поновити свій шлюб з Ромільдою!..

— З моєю донькою? Ти? Ти здурів! — заверещала вдова Пескаторе.

А Поміно, почувши мою погрозу, почав умовляти її, щоб вона заради всього святого замовкла і заспокоїлась.

Тоді мегера, облишивши мене, накинулась на нього, нікчему, телепня, остолопа, який тільки те й знає, що нюні розпускати й жалітися, мов та баба!

Мене розібрав такий сміх, що аж за живіт ухопило.

— Досить! — крикнув я, коли трохи заспокоївся. — Залишу йому Ромільду! Охоче залишу! Ви що, справді вважаєте мене за останнього дурня? Та чи ж я схочу знову стати вашим зятем?! Ех, бідолашний ти мій Поміно! Вибач мені, любий друже, що я назвав тебе телепнем. Але ж ти чув? І теща твоя так на тебе сказала. І Ромільда, наша дружина, можу присягтися, як не віриш, теж вважала тебе колись за телепня, недотепу, дурня і забув уже, за кого ще. Так, так, і вона. Чи не правда, Ромільдо? Ну, признавайся!.. Перестань плакати, люба моя, утри очі, а то не стане молочка для дитини… Я тепер живий, бачиш? І я хочу радіти життю, так, радіти, як колись казав один мій захмелілий приятель… Радіти, Поміно! Ти думаєш, я хочу відняти в дитини маму? Ні! Ні! В мене вже є один безбатченко… Бач, Ромільдо? От ми з тобою й поквиталися: у мене є син, це син Маланьї, а в тебе є донька, вона — донька Поміно. Як буде на те божа воля, ми ще колись і одружимо їх! Тепер мій син тобі очей не мулятиме… Побалакаймо про щось веселіше… Розкажи мені, як ви з матінкою зуміли опізнати мій труп у маєтку Стіа…

— Але ж і я! — вигукнув Поміно. Йому вже увірвався терпець. — Вся округа опізнала! Не вони самі!

— Молодці! Молодці! Він достеменно схожий на мене?

— Твій зріст… Твоя борода… Одягнений у чорне, як ти… І потім… ти ж пропав… тебе так довго не було…

— Ну, звичайно, я зник, переховувався, ти ж це вже чув? Ніби не через них довелося втікати… Через неї, через неї… І, ти знаєш, я намірився був повернутися… Так, так! З мішком золота! Як раптом… виявляється, що мене вже нема, я мертвий, потопельник, уже й розклався… І всі мене опізнали! Слава богу, я два роки тинявся повсюди, як блудний син, а ви тут не сумували: заручини, весілля, медовий місяць, бенкети, радощі, донька…

Мертвий, спи