Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози"

Це було сказано патетично, хоч і приречено.

— Але для чого ви тримали в домі петлю?

— Це вона, покойниця, так жилала, — сумирно відказав Аркадій Петрович. — Щоб женишків прилякувать. Шантаж — це так називається. А ще… я тобі правду казав: коли западав у сказ я, вони уговорували й мене повіситься… А я їм потрошки… ну, підогравав чи шо. Шутив так, бо такі, як я, не вішаються, тоїсть стерво не вішається. Бачили де в природі, щоб стерво повісилося само?

— Чого ж вона хотіла? — тихо спитав Іван.

— Хороший вопрос, — пихкнув димом Аркадій Петрович. — Замуж!

— І тільки?

— Да, сказав Аркадій Петрович. — Але в неї не получалося. Всьо якось вкрив ішло. А хотіла одного, — задумливо повторив Аркадій Пастух. — Замуж! А всі її, так сказать… підрізáли. Як то дерево в природі. Підрізав один — стоїть, ріже другий — ще стоїть, третій рубає — хитається і стоїть, а четвертому много не нужно: рубонув і гаплик! Так і в неї получилося.

Знову пихкнув димом і подивився порожнім поглядом поверх Іванової голови.

— Отже, це всі ми?.. Різали…

— Да! І я, і ти, і другіє! Ти був той, що підрубав перший.

— Вас послухав, — так само тихо мовив Іван.

— Да, воно конешно, — згодився Аркадій Пастух. — Може, я найбільше й винуватий, — голос його був цвілий і ніби неживий. — Када б не скусився старухою, нічо цього б не було… А ти, скажу тобі, дурак. Людей слухай, а свій розум май. Ти більше їй підходив, як я. Бо я підтоптаний, а ти молодой. Я сьодня хороший, а завтра — стерво…

Він озирнувся й додав тихо:

— Лучче б ти звідси уйшов.

— Чому? — спитав Іван.

— Старуха побачить, скандал може буть…

Але йти звідси було якось не з руки. Окрім того, до болю в душі хотів побачити її, адже це вже востаннє. Хай і оскандалиться, але уздріти її мусив.

Аркадій Петрович відійшов, а Іван став за спинами й зазирнув у просвіт між головами. І саме там і проглянуло її обличчя: чуже, незнайоме, але прекрасне. Прегарне неземною, вже нетутешньою красою, яка вже нікого не зможе зачарувати й привабити, бо стала самодостатня. І тільки побачивши це, Іван збагнув, що Аркадій Петрович мав цілковиту рацію: йому треба звідси піти. Не через скандал, що може вибухнути, а тому, що вже не мав чого тут робити, тобто був цілком зайвий на цих церемоніях. І він крадьки, поза спинами людей, подався до виходу із двору. Таїсія Іванівна так його й не побачила, вона й досі стояла задубла, а з очей у неї котилися й котилися сльози, затуманюючи позір, тож єдине, що могла ще побачити, — оте чудове, прегарне, але вже й для неї неприступно віддалене, хоч і найрідніше обличчя.

Отоді Іван Василевський і зламався. Може, й правду казав Людмилі свого часу: він чавунний, і його можна таки зламати — так воно й сталося. Тяжко запив і пустився берега. Прийшов до мене й позичив гроші, які потім так і не спромігся віддати, — історія вже оповіджена. Свою ж розказав мені до того місця, коли вибрався потайки з двору, де відбувався похорон, отож усе, що скажу далі, мої власні розмисли і домисли.

Уже немає кону, завіси, декорацій, навіть Сфери. Тобто немає театру — є лише гола і нещадна правда життя. І є нещасна маленька людина, котра біжить крижаним, голим полем, затуливши голову руками, а на неї люто падають, дзьоблять, довбуть, б’ють крильми птахи — розпач, жаль, каяття, жах і всяке таке.

Не хочу резонерствувати, але мудро сказав Аркадій Пастух: Людмилу підрубували, як дерево, невдатні її женишки, аж доки заломили цю, як на мене, світлу душу. Світлу, але не до кінця. Бо й вона вживала для своєї мети (вийти заміж) насилля й шантажу, причому та мета стала вищою від закону природного добору: не відрізаної частки себе (за грецьким мітом) вона шукала, а будь-кого, не розрізняючи, кого тільки підсував їй підступний Випадок, і бомбувала їх тими самими методами зваблення. Була порядна, але, щоб утримати нестатечних партнерів, мусила тратити цноту, притому знову й знову. Ішла до мети напролом, аж доки втрапила в яму.

Іван Василевський, мушу признати, був певною мірою подібний до неї, бо також підрізáвся, як дерево, і не раз. Перший його підрізав вітчим, але хлопець знайшов силу встояти; другий — Федьо Сало, штовхнувши його, майже незахищеного, у Сферу; потім Аркадій Петрович своїми теревенями й неморальністю, а ще намаганням позбутися його. Саме він, здається, Іванове дерево підрубав, а довершила вона-таки — Людмила, адже своїм самогубством поклала на хлопця невідшкодоване й невитравне почуття вини, заразивши його Сумління хворобою, очевидно, невиліковною.

Отже, вони були, на мою суб’єктивну думку, два чоботи пара, а може, були й андрогіном, власне, тими призначеними частками, які зуміли зустрітись на туманному полі життя, але впізнати одне одного й признати це не здолали. Ось у чому трагедія цієї історії, яка для жодного театру не годиться, бо трагедії в театрі можуть ставитися повторно, не раз, а життя ставить такі історії лише раз — раз і назавжди. Ось що стало останнім ударом сокири для Івана Василевського. Він боявся перетворитись у Сфері на другого Аркадія Петровича й тим самим у нього перетворився, але вже поза Сферою. З Людмилою було простіше: останнього удару їй завдав якийсь інший Федьо Сало, Іваном Василевським (а відтак і мною) не пізнаний, але це вже значення не має: Феді Сала досить, щоб уявити того щурика.

Ну що ж, хай бовкне ґонґ, і поставимо крапку? Але мені цього не хочеться, адже насамкінець одрікся від театру. Хочеться помовчати. Прагнеться стати й подивитись удалину. Бажається героям поспівчувати, коли я правильно їх збагнув. Жадається, щоб у людині