Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

Здається, ніби в місті свято, але якесь інше, ніж звичайне. Проходять групи людей, захоплених розмовою, автомобілі кружляють по вулицях, розвозячи людей на працю, продавці в крамницях сміються, схил Гори переповнений людьми, що підіймаються або спускаються, підйомники теж зупинились. Невеличкі автобуси переповнені, люди висять на східцях. Групи страйкарів підходять до синдикату, де повинні були прочитати маніфест докерів, який ніс Жоан де Адам у своїх великих руках. Біля дверей синдикату групи робітників розмовляють, а поліцейські стоять на варті.

Педро Куля каже Жоану Здоровилу і Задираці, коли вони йдуть вулицями:

— Гарно!

Жоан Здоровило теж усміхається, а негреня Задирака передрікає:

— Сьогодні буде бійка.

— Не хотів би я стати кондуктором або водієм трамвая, — каже Жоан Здоровило. — Вони заробляють копійки. І правильно роблять, що страйкують…

— Ходімо подивимось? — пропонує Педро Куля.

Хлопці наближаються до дверей профспілки. Входять люди: негри, мулати, іспанці й португальці. Потім хлопці бачать, як Жоан де Адам та інші вантажники входять під привітальні вигуки трамвайників. Хлопці теж їх вітають, бо Жоан Здоровило і Задирака люблять Жоана де Адама.

Стоячи біля дверей, хлопці чують голос промовця. Інший голос кидає звинувачення: «продався», «жовтий».

— Гарно… — каже Педро Куля.

Йому кортить увійти, змішатися з страйкарями, галасувати і боротися разом з ними.

Того вечора місто заснуло рано. Зійшов місяць, і з моря долинув голос негра, що співав про свій сум від того, як його покинула кохана. Хлопці у складі вже сплять. Навіть Жоан Здоровило хропе, простягшися під дверима, з кинджалом під рукою. Тільки Педро Куля не спить, просто лежить на піску. Він дивиться на місяць, слухає негра, який сумує за своєю мулаткою. Вітер доносить уривки пісні. Куля, слухаючи пісню, шукає Дору серед зірок у небі. Адже вона теж стала зіркою, зіркою з білявим волоссям. Справжні чоловіки мають зірку замість серця. Але ніхто й ніколи не чув про жінку, що мала б на грудях, ніби квітку, зорю. Найкращі жінки у Баїї, на землі і на морі, коли вмирали, ставали святими негрів, як і відчайдушні волоцюги, якщо вони були справжніми чоловіками. Роза Палмейран стала святою на кандомбле, до неї звертаються з моліннями мовою наго[20]. Марія Кабасу — свята на кандомбле Ітабуни, бо саме в цьому місті вона вперше виявила свою мужність. Це були величні і сильні жінки. З м'язистими руками, як у чоловіків-страйкарів. Роза Палмейран була красунею, ходила, наче моряк, перевальцем, вона була жінкою моря, мала вітрильник, на якому вміла так хвацько ввійти в гавань. Портовики любили її не лише за мужність, а й за її тіло, за вроду. Марія Кабасу була негарною темною мулаткою, дочкою негра й індіанки, брутальною і сердитою. Вона била всіх чоловіків, що вважали її непривабливою. Але себе вона присвятила одному жовтолицьому, слабкому сеаренцю[21], який кохав її так, ніби вона була красунею з гарним тілом і глибокими очима. Обидві були видатними жінками і стали святими на кандомбле у кабокло, на таких кандомбле, де час від часу добирають нових святих, не те, що на суворих ритуальних кандомбле негрів наго. То були кандомбле мулатів. Але Дора виявилася мужнішою за них. Вона була ще дівчинкою, але жила так, як кожний з капітанів піску, а всім відомо, що капітан піску вартий хороброго чоловіка. Дора жила, як вони, була матір'ю для всіх них. Але вона водночас була й сестрою, бігала з ними по вулицях, брала участь у їхніх нападах на будинки, крала гаманці, билася з бандою Езекіела. Потім для Педро Кулі вона була нареченою і дружиною, коли гарячка вже спалювала її, тієї ночі, коли смерть чигала на неї. Мир сходив з її очей, сповнював ніч і все довкола. Була вона в дитячому будинку, втекла звідти, як і Педро Куля втік з виправної колонії. Вона вмирала безстрашно, втішаючи їх — своїх синів, братів, наречених і чоловіка, всіх капітанів піску. Мати святого Дона Анінья загорнула її, мертву, у білу скатертину, вигаптувану, наче для святого. Божий Улюбленець відвіз її на своєму вітрильнику до Єманжі. Падре Жозе Педро помолився за неї. Всі любили її. Але найбільше Педро Куля, який хотів іти за нею. Професор пішов зі складу, бо не зміг витерпіти тієї порожнечі, що утворилася на складі, коли її не стало. Педро Куля не міг знести цього і кинувся у воду, щоб розділити долю Дори, вирушити в ту дорогу, яку проходять усі видатні люди разом з Єманжею, мандруючи дном зеленого моря. Тому він знав, що Дора стала зіркою і перетнула небо. Летіла тільки для нього, щоб він помітив її довге біляве волосся. Засяяла у нього над головою, коли він уже був потопельником і самогубцем.

Вона додала йому сил тоді в морі, і його зміг підібрати Божий Улюбленець на свій вітрильник, коли повертався назад. Ось і зараз він дивиться на небо, відшукуючи свою зірку Дору, зірку з довгим білявим волоссям, схожу на ту, якої немає. Бо ніколи не існувала інша жінка, схожа на Дору, яка була ще зовсім юною. Ніч повна зірок, що відбиваються у спокійному морі. Голос смутного негра звертається до зірок, у ньому вчуваються сльози. Він також шукає кохану, яка зникла в ночі Баїї. Педро Куля гадає, що зірка, в яку перевтілилася Дора, можливо, блукає зараз вулицями, провулками і схилами міста, розшукуючи його. Може, вона згадує про пригоду на схилах пагорба. Але сьогодні капітани піску не беруть участі в чудовій пригоді. Трамвайні кондуктори — сильні негри, усміхнені мулати, іспанці й португальці, що прибули здалеку. Вони підносять руки й вигукують, наче капітани піску. В місті — страйк. Гарна це штука — страйк, це — найпрекрасніша з пригод. Педро