Читати книгу - "Жриці, амазонки та чарівниці"

Після трỳдної весни надходила спека. Зацвітали артишоки, коник-стрибунець наповнював повітря монотонним сюрчанням, тручи надкрилами об церки, кози обростали товщом, вино набирало солодкості, а жінки робилися найбільш хтивими. Але чоловіки спадали з сили, бо Сіріус висушував їм голови та стегна[166].

Із настанням осені невільники молотили святе зерно Деметри і розкладали його на току у провівному місці. Потім наступало міряння та пересипування зерна до високих глиняних амфор[167].

Коли зерно було вже складене, воли і люди могли випростати зігнуті шиї та коліна[168]. До зими треба ще було зібрати виногрона, виставити їх на сонце, через п’ять днів витиснути з них сік і злити до глеків. З неба щезали Плеяди та Гіади, а на землі наступав час осінньої оранки.

Сльотної осені, коли листя з дерев почало вже опадати, добрий господар брав залізну сокиру і йшов до лісу, щоб обробити товсту колоду, зробивши з неї соху та другу — запасну.

Часом осілих людей опановувало непереможне бажання рушити на море, на сусідні острови і ще далі. Через п’ятдесят днів після сонцестояння, коли минала літня спека, море було найспокійнішим, хіба що Посейдон здіймав хвилі людині на згубу. Весна теж була підхожою порою для мореплавства, але не раніше, як фігові листки стануть завбільшки зі слід воронячої стопи. Однак жодна розсудлива людина не вантажила на корабель усього свого майна, бо ж у всьому належить дотримуватись міри і відповідних пропорцій. У належному віці належить також взяти жону. Найкраще близько тридцяти. Добре приглянути собі дівчину завчасу, щоб вона могла підрости за чотири роки, а на п’ятий з нею побратися[169]. Найліпше вводити до дому наречену у четвертий день місяця. Також четвертий день годиться для будови корабля, бо нава — жіночого роду. Коли Плеяди поринають у туманний Океан, слід витягнути корабель на сушу і завантажити камінням, щоб не підхопили його хвилі. І конче вийняти затичку, щоб не прогнив від дощу[170].

Перший, четвертий і сьомий дні — у сьомий день Латона народила Аполлона — були святковими. На восьмий та останні два дні місяця добре було починати працю. Але стригти овець найкраще було в день одинадцятий чи дванадцятий. Дванадцятий день був ще вдалішим за одинадцятий, особливо ж для жінок. Бо дванадцятого дня павук найгорливіше снує свою пряжу, а працьовита мурашка громадить запаси. Тринадцятого дня не належало розпочинати сівбу, але можна було садити рослини. Бо тринадцятий день належав Гекаті. Дев’ятий день середнього місяця ставав усе прихильнішим в міру того, як вечоріло. Зрештою, ніколи він не був зовсім недобрим.

Пори року кермували людським життям від народження аж до смерті. І боги. Гніву яких слід було остерігатися. Ніколи не випускати сечі у джерело ані в річку, що спливає до моря. І кожну дію розпочинати з узливання на честь Зевса. Спершу, однак, вимити руки.

Зевс був верховним богом нового світу і мешкав разом із рештою богів та богинь на горі Олімп. Боги воювали між собою, ошукували одне одного, відбирали одне одному стада худоби і чужоложили на взір давніх царів Мікен, Тірінфу, Орхомену й Іолку, аеди-співці співали про них пісні, а час перетворив їх на півбогів.

Лише Афіна та Артеміда не чужоложили, були-бо проголошені дівами, хоча Артеміда надалі опікувалася жінками в пологах, у чому, як діва, не мала жодного досвіду.

Давні закони, проголошувані жрицями Матері-Землі, були заступлені догматами, що не стільки відповідали природі, скільки виражали рації нового порядку.

Численні жриці залишили зневажені жерцями Зевса Олімпійського святилища Матері-Землі і пішли в пущі, очерети, сховалися у гірських печерах. Там вони чинили молитви до богині Місяця і збирали рослини та зілля з силою цілющою й силою вбивчою.

Жриці готували з них відвари та ліки з давніх давен, ще до того, як люди навчилися плавити бронзу і раніше, ніж з’явилися залізні мечі, рани від яких лише жриці й могли гоїти спеціально вирощеною пліснявою.

Їх знання вважалося тоді священним, жрецьким. А тепер жриці, що відкинули олімпійську релігію, проголошені були чарівницями, а їхнє уміння — чорною магією.

Однак шанувальники олімпійських богів не хотіли відмовитись від цього знання і, як кожній таємній науці, приписували науці чарівниць надлюдську силу.

Коли даремними виявлялися молитви і жертви, принесені в офіційно шанованих святинях та святилищах, вночі, коли місяць прибував і сила Гекати росла, ті, що були в розпачі, прямували до печер, де мешкали чарівниці, і просили ліків од невиліковних недуг, страждань понад сили, заклять для відвернення безнадійної ситуації.

«…Богине, опікунко молоді Гекато, схили вухо до моєї просьби і вчини, щоб ця молода жінка відкинула любовні залицяння юнака і вибрала мене… хоч я сивоволосий, хоч сили мої звутліли… але серце палає бажанням»

«…Дочко Сонця, Кірке, Могутня Чарівнице, зійди і кинь свої страшні чари, знищ тих людей і їхні діла…»

«…Розчиніться широко, ворота, і впустіть до цього дому достаток, а разом з достатком — Радість і Мир…»

«…Нехай все колосся буде повне зерна, нехай пуху буде повна скриня…» — пливла молитва-ворожба, на силу якої можна було покластися.

З часом чарівниці забули, що були колись жрицями. Гнані й переслідувані, повірили, що сили, якими вони володіють, є злими і ведуть людей