Читати книгу - "Щоденник Майдану та війни"

Є один простір, із якого нам ніяк не ви­братися, хоч де б ми жили. Цей простір називається інформаційним. Багатьом із нас удається не дивитися телевізор, не читати газет, не слухати радіо. Але варто статися чомусь важливому з нашої точки зору, і все — ми шукаємо інформацію, щоб дізнатись якомога більше, щоб зрозуміти чи просто вгамувати свою цікавість, аби стати у змозі обговорювати цю тему з друзями та колегами і, найголовніше, утвердитися в своїй думці з цього питання. Звичайно, в нинішній час і телевізор, і радіо, і газети може легко замінити інтернет, і багато хто з нас при будь-якому питанні забираються в надра мережі й витягують звідти інформацію, аргументи, події та тлумачення подій. Деякі довіряють усім джерелам, інші, обпікшись на інформації, отриманій із невідомих сайтів або зі сторінок ФБ, вибирають для подальшого втамування спраги інформаційних знань тільки джерела, що заслуговують довіри. Інші, самі того не усвідомлюючи, вибирають ті джерела, включаючи й телеканали, які підтверджують думки та переконання кінцевого одержувача інформації. Таким чином усі ми стаємо, хочемо того чи не хочемо — і передавачами інформації, і її джерелами, і, звичайно, її споживачами. Але мова тут піде не про здатність кожного з нас бути інформатором-тлумачем усього, що відбувається в нашій країні та в усьому світі, а про вплив на нашу свідомість тих особистостей та інституцій, які займаються інформацією професійно й тим самим формують громадську думку.

Україна вже два роки живе в стані нервового пошуку і та­кого ж нервового споживання інформації. Цю жагу інформації, бажання дізнатися новини або отримати підтвердження своїм власним думкам добре розуміють редактори газет і телеканалів, адміністратори новинних сайтів. Тому вони з радістю підіграють нашій цікавості, вивішуючи такі радикальні й часто далекі від контенту заголовки, що людина відразу внутрішньо вигукує: «А! Ось воно!» — і по­спішає відкрити запропоновану новину. Військові дії в країні ще більше підштовхнули мас-медіа до пошуків героїв і антигероїв новинних подій.

Усі з нас, хто стежив за анексією Росією Криму в лютому—березні 2014 року, відразу згадають історію полковника Юлія Мамчура, що сміливо та без зброї з українським прапором у руках і зі своїми солдатами зайшов на територію українського аеропорту Бельбек, на той час вже практично захопленого російською армією. Ця картинка й історія були настільки ефективними та зрозумілими, що автоматично стали класичним прикладом героїзму. Таким цей випадок і залишиться в підручниках історії та в пам’яті. Було ще кілька схожих випадків героїзму українських військових у Криму. У той же час за весь період анексії Криму не було виведено жодного образу ворога! Ворог був безликий, ано­німний, без шевронів і погонів — просто «зелений чоловічок». От і вийшло, що хоч і програли в цій ситуації україн­ські герої, але програли героїчно й запам’яталися саме своїм героїзмом. А «славу» анонімних «зелених чоловічків» привласнив собі Володимир Путін, ставши по суті й де факто головним ворогом у битві за Крим.

Коли ж почалася донбаська драма, поведінка українських медіа раптом змінилась, і вони, немов схаменувшись, почали наввипередки створювати образ ворога, вибудовуючи його з реальних персонажів сепаратистського та «росій­ського» світів, конкретизуючи його та доводячи до ка­рикатури. Багато антигероїв цього часу дійсно самі по собі були карикатурні, але, звичайно, не всі.

Українські ж герої подій в Донбасі стали відомими українцям більше завдяки YouTube, через який вони самі розповідали про свої реальні та не зовсім реальні подвиги. Відразу самовисунулися в медійний простір «герой війни» депутат Олег Ляшко, комбат Семен Семенченко і кілька волонтерів. Природно, що і командир «Правого сектора» Дмитро Ярош одразу увійшов до лав українських медійних героїв. Але на цьому, можна сказати, проникнення нових особистостей на медійну дошку пошани зупинилось, а до деяких із «вивішених» раптом з’явилося чимало запитань від тих же українських журналістів.

Ішли бої, українські солдати і добровольці гинули, захищаючи нашу державу, а нам від мас-медіа діставались або списки загиблих без їх історій, без героїзації їхньої бо­роть­би та подвигів, або просто доповіді про кількість «200-х» і «300-х». Замість цього нам розповідали про життя та хобі Гіркіна-Стрєлкова, про весілля та багатоженство Мотороли і про його біографію, про пригоди Ґіві, про отамана Козицина, про Лєшего, про Бетмена-Бєднова, про отамана Мозгово­го, про Бєса-Безлера. Результат цього медійного перекосу я від­чув на собі, коли в розмові з іноземними журналістами зміг назвати кілька волонтерів і не зміг розповісти про конкретні подвиги конкретних військових і добровольців. У пам’яті збереглися тільки знакові місця боїв: Іловайськ, аеропорт, Дебальцеве. Вийшло, що конкретним та іноді карикатурним ворогам — представникам сепаратистського і «російського» світів протистоїть безлика армія солдатів і волонтерів. Немов зворотне відображення ситуації в Криму, коли конкретним українським героям протистояла армія безіменних «зелених чоловічків». Чи може у свідомості українців існувати героїчна українська армія без солдатів-героїв і офіцерів-героїв? Мені здається, ні. Поки що ж завдяки нашим українським мас-медіа ми більше знаємо про ворогів української держави, ніж про її захисників і героїв.

Коли на вулиці мінус 16, то мимоволі при­скорюєш крок і не озираєшся. Мороз підганяє. Хочеться швидше пройти від пункту А до пункту Б і знову опинитися в затишному теплі. Точно так українці тепер сприймають, я гадаю, весь минулий рік, який хотілося пройти якомога швидше, щоб опинитися в затишному та мирному майбутньому, немов усе залежить не від самих людей, а від настання тієї чи іншої календарної дати. І ось настав Новий рік, відсвяткований із шампанським і без феєрверків, а миру в Донбасі, а значить, і в усій Україні, все ще немає. Дію мінських домовленостей подовжено ще на один рік. Український уряд оголосив про те, що з 1 січня 2016 ро­ку громадян країни чекає безліч змін на краще. Прийнято багато нових законів. Головне — прийнято дер­жавний бюджет, а значить затримок із виплатою пенсій не буде! Але жоден новий закон не викликав стільки емоцій і дискусій, як закон про декомунізацію, прийнятий іще навесні минулого року.

Відразу після прийняття цього закону почалась і досі не закінчилася хвиля перейменувань міст, сіл і вулиць, названих на честь подій або діячів комуністичного радянського минулого. Щоб перемогти місцевий саботаж, закон дав місцевій владі обмежений час на прийняття рішення про нову назву. Після закінчення цього часу рішення має приймати український парламент. І ось індустріальному Артемівську в Донбасі, названому колись на честь більшовика й