Читати книгу - "Щоденник Майдану та війни"

соратника Володимира Леніна — Артема, — повернули старовинну назва Бахмут. Але один із найбільших україн­ських металургійних комбінатів, розташований у цьому місті, як і раніше, поки що називається «Артемівський меткомбінат з обробки кольорових металів». І працює цей комбінат, не звертаючи уваги на війну, не звертаючи уваги на те, що власники його — брати Клюєви — давно втекли в Москву разом із колишнім президентом Януковичем. Працює майже ударно і своєю працею ніби «примиряє» дві воюючі сторони — сепаратистів із їх російськими «помічниками», які перебувають за трохи більше ніж 50 км від міста, і українську армію з добровольцями. Півтора року вже як «примиряє». Адже «працює» останнім часом на металобрухт війни й на гільзах від снарядів та іншої артилерії. Як потрапляють на комбінат гільзи з української сторони розуміло, адже місто розташоване в зоні АТО — антитерористичної операції — на території, контрольованій україн­ським урядом. А ось як потрапляють туди гільзи від сепаратистів, можна тільки здогадуватися. Хоча це й не важко. Польових і лісових доріг у цих краях сотні, блокпостів української армії — набагато менше. Люди — всюди люди і всюди хочуть їсти. З ким-небудь та домовишся! Так і робота є у фахівців з обробки кольорових металів, і сировина, і товар, урешті-решт. І гільзи від снарядів, випущених по один одному сепаратистами й українськими військовими, перетворюються в печі на новий метал.

Цю нескладну економічну історію мені розповів один із менеджерів заводу, який випадково опинився в моєму купе в поїзді зі Слов’янська (Донбас) на Київ. Я повертався додому, а він їхав до Києва, щоб звідти летіти до сім’ї в США. «Спочатку відправив туди дітей. Вони молоді й швидко прижились. А по­тім і дружину!» — сказав він мені довірливо. «А тепер і ви переїжджаєте?» — запитав його я. «Ні, я тільки в гості, на свята! А потім додому! Треба ж комусь у родині гроші заробляти!»

Ця розмова з попутником-менеджером сталася кілька місяців тому, а я її згадую й досі. Напевно, тому, що ситуація в країні дуже своєрідно «стабілізувалася», немов зафіксувавши всі ненормальності й дивацтва цього періоду та зробивши їх новою нормою.

Ні, насправді я продовжую залишатись оптимістом і знаходжу для свого оптимізму чимало причин і приводів. Ось щойно настав, наприклад, 2016 рік, і Україна ще на півметра відсунулася від путінської Росії в бік Європи: запрацювала зона вільної торгівлі з Європейським Союзом. Одночасно припинила роботу така ж зона вільної торгівлі з Російською Федерацією. Більше того, Росія з Україною знову обмінялися торговими санкціями. Росія дозаборонила ті товари з України, які ще якимось чином потрапляли на російський ринок, а Україна заборонила ввезення російської горілки та пива. В Україні прийнято ще багато зако­нів і документів, які змінюють наше життя саме з 1 січня 2016 року. Але поки що мені їх лінь читати. Адже країна святкує Новий рік і за традицією свята закінчаться тепер тільки 19 січня — на Водохрестя, коли політики всіх мастей публічно лізтимуть в ополонку в най­ближчій водоймі або річці, щоб показати, які вони здорові та як вони шанують християнські традиції. Але до Водохрестя поки що далеко. А ось Новий рік ми вже відсвяткували. Го­лосно і достойно. У Києві побудували найбільше в країні «новорічне містечко» з головною ялинкою, концертною сценою та сотнею дерев’яних будиночків із подарунками, глінтвейном і їжею. Воно теж стоятиме до Водохрестя, і відвідувачів у цьо­му містечку не меншає. Багато людей приносять із собою «Советское шампанское», напевно, вже останні пляшки з цими звичними етикетками, адже за законом про декомунізацію всі радянські назви мусять уже бути змінені. Щоправда, ми — народ винахідливий, із яким жодній владі, крім Сталіна, ще не вдавалося впоратись. Наприклад, одне з найбільших міст України Дніпропетровськ, названий на честь більшовика й соратника Володимира Леніна Григорія Петровського влада міста вирішила перейменувати в Дніпропетровськ — на честь Святого Петра. Схожі процеси відбуваються тепер і в інших містах, де влада вирішила міняти не назву міста, а знаходити іменитих однофамільців у більшовиків і комуністів, на честь яких міста іменували за радянських часів. Ось і я б запропонував звичне «Советское шампанськое» перейменувати в «Антисоветское шампан­ское». І бренд, який полюбився колишнім радянським людям, не пропаде, і виробникові не доведеться витрачатися на рекламу «нового», точніше — перейменованого — товару.

Хай там як, але практично за всіма святковими столами — ризикну навіть припустити, що за столами деяких сепаратистів також — обов’язково звучав тост «за мир». І тільки в Криму практично за всіма столами звучав тост «За світло!» В останні тижні минулого року на адміністративному кордоні між Херсонською областю та Автономною Республікою Крим почали падати опори високовольтної лінії передач, по яких до Криму надходила до недавнього часу майже вся електрика. Опори ремонтували, але хтось ізнову їх підривав, і востаннє це сталося 30 грудня. Так що багатьом жителям Криму Новий рік довелося зустрічати при стеаринових свічках, які дуже подорожчали через проблеми з електрикою. Російська влада Криму обіцяла «дати світло» не пізніше, ніж за десять хвилин до півночі тридцять першого грудня, щоб кримчани змогли подивитися по телевізору новорічне привітання Володимира Путіна. Одначе, судячи з новин із Криму, побачити Путіна по телевізору змогли далеко не всі. Проте Володимир Путін про кримчан не забув і у відповідь на падіння опор українських ліній електропередач сказав, що, згідно з соціологічними опитуваннями, 93 відсотки жителів Криму готові сидіти без української електрики та чекати, коли на півострів прийде електрика з Росії. Голова російського Криму Сергій Аксьонов пообіцяв, що російська електрика прийде до Криму до 1 Травня — до Дня міжнародної солідарності трудящих. Зрозуміло, що таким чином для кримчан 1 Травня стане подвійним святом.

«Континентальні» українці, в яких з електрикою все гаразд, очікують іншого «свята» — обіцяного Європою початку дії безвізового режиму з Європейським Союзом. Україн­ська влада заявила, що цей режим має запрацювати до літа 2016 року. Шкода, що ні українська влада, ні керівництво Європейського Союзу не заявили, коли можна очікувати повного припинення військових дій в Донбасі. Там «режим очікування» миру може затягнутися на весь 2016-й рік.

23 лютого 2016 року. Бенкет під час чуми

Цю фразу до ладу й не до ладу регулярно використовували українські журналістами і блогери, коли писали про те, що під час Євромайдану та війни в Донбасі, в той час, коли гинуть українські добровольці й солдати, мирні жителі й волонтери, багато українців воліють не помічати те, що відбувається, київські чи дніпропетровські ресторани й кафе забиті відвідувачами, політики і бізнесмени не відмовляються від своїх звичок жити красиво та зі смаком. Так, дивним