Читати книгу - "Мальва Ланда"

Лютеція не з'являлася. Певно шепочеться з гостем у сінях. А раптом це той капітан? Бумблякевич підкрався до дверей. У сінях панували темрява і тиша. Двері з сіней на двір були прохилені й Бумблякевич обережно висунув голову.

Тієї ж миті світ у його очах погас: важкий удар по голові звалив його на підлогу.

ПАН ЛІНДЕР ВІТАЄ ГОСТЯ

1

В очах кумкали зелені пухирчаті жаби, голомозий півень ґвалтував червоного м'ячика, а в старезних дошках підлоги спало розбите військо і важко постогнувало…

Тьма була нудотно солодка на смак і відлипала від уст. У черепі щось опускалося й піднімалося, переставлялися з гуркотом меблі, енергійно тріпалися килими й подушки, хряскали двері й вікна, впускаючи і випускаючи прудкі потоки повітря разом із гамором вулиці й запахами кухонь. Потім завив порохотяг[88], засмоктуючи в себе важке каміння, піски і води, захрумтіли і розсипалися стіни, а з-за поточеного шашелем дзиґаря зійшло помаранчеве сонце і вибило десяту ранку…

Одне око Бумблякевича розплющилося й побачило, що він знаходиться у сінях, а двері надвір зачинені. Тихо довкола і нетутешньо. Перевернувся на спину, діткнувся пальцями чола — намацав гульку. Покрутив головою і з утіхою пересвідчився, що вона не тільки зосталася на в'язах, але й не болить. А це дуже важливо для самопочуття. До того ж його чекає далека дорога.

Бумблякевич обнишпорив усі закамарки, але не знайшов жодного сліду Лютеції. Щезла, мов і не було її тут ніколи. Хто ж це йому дав у чоло? Годинник показував десяту ранку. Пора бігти до карлиць. Напився ще вина, винипав на кухні кусень пирога з маком і вискочив на вулицю.

Вулиця, на якій мешкали карлиці, пролягала десь неподалік, і Бумблякевич навіть не сумнівався, що знайде її. А проте заплутавшись у зелених однаковісіньких вуличках, побачив, що, либонь, не дасть ради сам і таки мусить когось запитати, де тут мешкають сестри. Наступна вулиця була тиха, без життя, легенький гомін, що долинав з міста, раптом наче хто обрубав. Тривожна тиша й безлюддя викликали у ньому незрозумілий страх, і він розвернувся та побрів назад, нашорошивши вуха і ловлячи далеке відлуння міста, що поволі наростало і газуючим напоєм вливалося в нього, як у бутель. І коли понад дахами і садами виросла вежа ратуші, то перетяла йому шлях дивна процесія — усі в чорному, вочевидь поверталися з похорону, але ні на кому з них не видно було виразу смутку. Навпаки — весело галайкали, передаючи із рук в руки плетену сулію вина. Вдова, грайливо кидаючи бісики на всі сторони, так високо підняла свою сукню, що стало видно її голі округлі коліна. Була молода і п'яна. Помітивши чужинця, підморгнула, потім прихилилась до молодички, котра її вела попід руку, і щось шепнула, прядучи очима. А та й собі зміряла поглядом Бумблякевича і загукала:

— Прошу пана, ходіть із нами. Ми йдемо до корчми на гостину. — І, помітивши вагання Бумблякевича, вихопилась із гурту, зловила його попід руку й потягла за собою. — Певно-сьте здалека приїхали?

— Зі Львова.

— О-о, неблизький світ! А з дороги мусите бути голодні, як старий вовк. Прошу познайомитися, то є Міля, вдова. А я Дана. Ми трошки вже собі дзьобнули на цвинтарі.

— Та ви так виглядаєте, ніби вертаєтеся з весілля.

— Аякже! Так воно і є. Тішимося, жи Міля нарешті буде мати чистий спокій. Зрештою, як і той бузувір, що над нею знущався! Спасу від нього не було.

Компанія ввалилася до корчми «Під золотим гусаком» і заходилася зсовувати столи. Бумблякевич роззирнувся за Лютецією і, не побачивши її, підійшов до шинквасу й запитав про неї у панни, яка наливала в гальби[89] пиво. Виявилося, що Лютеції нині ніхто ще не бачив і нема від неї жодної вістки, аж пан Маєр зафатиґувався[90].

— Та ну ж бо, сідайте до нас хутчій, — гукнула нетерпляча Дана, і ось він опинився поміж обох молодичок, які відразу ж почали його вгощати печенею з дика та заливати пивом.

Веселощі й сміх панували за столами, гості радісно гомоніли, співали й обнімалися. Міля підливала гостеві вино, а Дана пальчиками вкладала йому до писка м'ясо.

— Нє-е, — хитав головою Бумблякевич, — ще на таких поминках я не був, аби так весело гуляли.

— А чого ж не гуляти? Чого ж не гуляти? — сміялася Дана. — Ви тільки гляньте на нашу Мілю! Це ж сік із медом, вино з молоком, пиво з горілкою! І таке щастя мало би пропадати? За таким-во одороблом? — і показала пальцем на якогось п'яничку, що сидів у кутку і посоловілими очима сумно дивися на забаву.

— То він був такий самий п'яниця? — спитав Бумблякевич.

— Та це ж бо він і є.

— Ви хочете сказати, що то її чоловік?

— Авжеж, мій горобчику, — притулилася до нього Міля.

— Це мій покійний чоловік. Пішла-м до магістрату, розказала про свою біду, і виписали мені документ, що я вже вдова, а він небіжчик. Лишилося тільки поховати. Що ми й зробили. Могилка чекає на нього. А сам він уже поза законом. Будь-хто може йому дати гальбою по голові, і нічого йому за теє не буде. Бо його нема в паперах, а отже нема і при житті.

— А що буде, коли він припреться до хати?

— Хай тільки спробує. Між іншим, коли маєте охоту, то прошу дуже — визволіть свої інстинкти!

— А то які саме?

— Інстинкт убивці! — сказала Міля. — Він дрімає в кожній людині. Але страх заважає йому вигулькнути і виявити себе. Ви ж бо можете нічого не боятися. Ну признайтеся, невже ви у думках нікого не вбивали?

— Гм… та було…

— А видите? Маєте чудову можливість утілити в життя свою найпотаємнішу мрію і когось нарешті закатрупити. Маю на думці мого колишнього мужа-пияка.

Бумблякевич був здивований цією пропозицією і навіть на хвильку замислився, чи справді вбивство належить до його найпотаємніших мрій, та врешті струснув з голови підступні думки.

— Та облишмо це чуперадло, — засміялася вдовичка. — Ось ліпше розкажіть нам, що там у Львові чувати. Кажуть, наш татусько цісар до вас приїжджав і навіть по-нашому кілька слів виголосив, а його жінка іно по-німецькому. Така вперта. Чи ви бачили найяснішого нашого цісаря?

— Бачив, як ото вас бачу. Бо знаєте, я при магістраті працюю, то ми його всюди супроводжували. Від ранку до вечора. Зокрема на мені лежав обов'язок організувати