Читати книгу - "Мальва Ланда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Цибулька зачинив двері і станцював танок живота:
— Ля-ля! Я трупа доч! Ля-ля! Я доч! Я женщина! Тепер я баба, не козак!
Новий дзвінок у двері подіяв на нього, мов крижана вода. Що таке? Хто це може бути? Не дай Боже Манюся. Вона, побачивши незнайому — даму, — ще чого доброго кинеться видряпувати очі. Але ні, Манюся дзвонить не так.
Відчинив двері й побачив незнайомця у сірому плащі й сірому широкому капелюсі. Незнайомець мовчки вийняв з кишені червону книжечку і розгорнув її перед очима остовпілого Цибульки: «Капітан Тягны-Рядно». Саме через «ы».
— Дозволите зайти? — спитав капітан і, не чекаючи згоди, зайшов усередину.
Цибулька відчув, що у нього трусяться руки. Капітан зміряв його насмішкуватим поглядом, поцмокав, покивав головою і сказав:
— Кого ж це ви, громадянин Цибулька, вирішили довкола пальця обвести, га?
Серце Цибульки провалилося в нетрі глибокі, долоні спітніли, а в роті пересохло. Капітан увійшов до покою, відчинив бар і видобув пляшечку коньяку.
— По сто грам? — спитав, мабуть, із ввічливості й, наповнивши два келишки, випив з обидвох. — Думаєте органи надути? Не вийде. Ми завше на сторожі. І нікому не віддамо наших завоювань. Ваш маскарад тільки усугубить справу. Попереджую: добровільне зізнання пом'якшить провину.
— Але… але в чому я маю зізнаватися?
— В тому, що викрали труп невідомої жінки.
— Я! — пополотнів Цибулька.
— Ви! З моргу. А тепер вирішили вдавати із себе даму. По-моєму, це просто збочення.
— Але ж я загинув! Мене нема! Щойно тут був міліціонер і вручив ось довідку, що громадянина Цибульку збив трамвай. «Видача трупа з 10 до 18. Обід з 13 до 15»…
— Можете цею довідкою підтертися. Я хочу, щоб ви мені відповіли одне: труп вищезгаданої жінки при вас?
— При… при… але це не він при мені, а я при ньому, бо саме він, тобто труп, насадив мою голову на себе. Так що я тут взагалі ні при чім.
— Ага! Тепер ви все валите на трупа? Нічого у вас не вийде. Викрадення трупа та використання його у власних цілях карається п'ятьма роками суворого режиму з конфіскацією майна. Ясно?
— Я-ясно…
— Але я великодушний. Я згоден пробачити ваш злочин, якщо ви в свою чергу допоможете нам. Адже від того, що ви змінили свою стать і тіло, ваша праця таємного агента СБУ не повинна постраждати. З тією різницею, що тепер ви працюватимете для неньки України.
— Що від мене вимагається?
— Виконаєте одне завдання — і ви вільні. Ми вас закинемо в одне середовище… Поживете там з місяць і повернетесь назад.
— А це далеко?
— Ні. Я вас особисто завезу. Збирайтеся. Беріть лише найнеобхідніше.
— Я поставлю лише одну умову, — видушив із себе Цибулька. — Я повинен дістати нові документи… що я жінка.
— Нема нічого легшого. Після виконання завдання, я вручу вам ці документи.
Цибулька швидко спакував невеличку торбину, прощальний поглядом окинув рідне помешкання і рушив за капітаном. Дорогою спробував вияснити, кому належить жіноче тіло, яке тепер стало його власністю, але капітан відмовчувався.
Їхали вони автом вгору по Личаківській. Цибулька сидів збоку від капітана, притримуючи руками сукню, щоб не надто високо оголювала ноги, але сукня не слухалася і круті стегна хоч-не-хоч, а кидалися в очі чекістові. Що ж, подумав Цибулька, до цього слід звикати. І раптом спало йому на гадку: а що як спокусити капітана і такою ціною позбутися його? Невже таке пишне тіло цього не вартує?
Цибулька розслабився і відпустив сукню. Стегна заголилися так, що капітан уже не міг не реагувати на них. Раз по раз кидав оком, а коли Цибулька закинув ліву ногу на праву, чекіст ледве зумів вирівняти кермо.
— Ви ці штучки киньте, ми виконуємо державної ваги завдання. А ви своїми ляжками відволікаєте мене.
Дорога вела попри ліс.
— А чому б нам не спинитися? — кокетливо запропонував Цибулька. — Так приємно погуляти в лісі…
Гальма завищали, авто спинилось, а на Цибульку глянули грізні очі капітана Тягны-Рядно.
— В чому справа? Ви хочете мені віддатись?
— Хо… хо… хочу… — проплямкав Цибулька і відчув, як у нього починають самі собою труситися і розхилятися ноги.
— Отже, так, — металевий голосом проказав капітан. — Затямте собі раз і назавше. Чекісти трупів не взувають. Це принципово.
Цибулька похолов, а на очах виступили сльози, його жіноче самолюбство зазнало нищівного удару. Знову смикнув сукню на коліна. Що не кажи, а він був кращої думки про чекістів.
Перед самими Винниками авто різко повернуло в ліс і загецкало по лісовій доріжці. Теж мені — трупом назвав! Та ти такого трупа в житті не бачив! Якби не було в цьому потреби, то Цибулька б ніколи не опустився до якогось Тягны-Рядна.
Авто виїхало на простору галявину, частина якої оточена була високим цегляним муром. Зверху по стінах вилися колючі дроти. Авто спинилося проти залізної брами з написом: «Секретний объект. Вход воспрещен». Поруч красувався тризуб. Капітан бібікнув, і брама роз'їхалася, пропускаючи машину на подвір'я.
— Що це таке? — сполохався Цибулька. — Куди ви мене завезли?
— Спокійно, — відрізав капітан. — Прошу виходити. Приїхали.
Посеред подвір'я стояв гвинтокрил захисного кольору.
— Отак ми й прибули в С, — закінчила розповідь Лютеція.
— На гвинтокрилі? — спитав Бумблякевич.
— Так. Тут капітан завіз мене в шинок і влаштував на роботу, дав ключі від цього будинку і звелів чекати. От я й чекаю вже два тижні.
— І він жодного разу не заявився?
— Ні.
Після цієї оповіді, впродовж якої вони сиділи голими на ліжку, Бумблякевичу якось відразу стало чи то соромно, чи незручно, але він заходився вбиратися. Лютеція, теє побачивши, і собі натягла на себе весь свій старосвітський гардероб.
— Цікаво, де ви роздобули ці музейні експонати?
— Тут, у цьому будинку.
— Добре, тепер поясніть мені навіщо вам здався той замок?
— Хочу звідси втекти. А що це мені самій не під силу, то я прошу вас взяти й мене із собою. Адже ви, певно, знаєте туди дорогу. З замку вже, кажуть, відкрита місцина — можна вибратися.
— Сам я дороги не знаю, але знайшлися в мене проводирі. Три сестри — карлиці. Знаєте їх?
— Ні. Я тут взагалі ще мало кого знаю.
— Ми домовились нині вранці вирушити в дорогу.
— Вже світає.
— Тоді нам пора.
Пролунав скрадливий стукіт у двері.
— Хто б це міг бути? — здивувалась Лютеція. — Скільки тут живу, ще ніхто до мене не приходив.
— Може, це сестри-карлиці за нами прийшли. Щоб ми не проспали, хе-хе…
Настрій у Бумблякевича був бойовий і, поки Лютеція пішла відчиняти, перехилив собі просто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мальва Ланда», після закриття браузера.